Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський

Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

181
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 78 79 80 ... 109
Перейти на сторінку:
забились у комору; пісні змінились набагато голоснішими, розпачливими криками.

Доман теж вискочив з хати, ведучи за руку Мілю, перелякану, в сльозах; вона, затуливши долонями обличчя, примовляла:

— Ой доле ж ти, моя доле!

Всі, мов навіжені, бігали по подвір'ї, лунали різні голоси:

— Німці!

— Кашуби!

— Вороги!

Молодь побігла на пасовисько по коней. Але що могла вдіяти ця жменька людей проти ворожої навали? Про оборону нічого й думати, треба було тікати. Міршів служник перший схопив біля плоту стару кобилу і піднявся на пагорб; побачивши хмару куряви вдалині і почувши тупіт і гамір, він одразу ж повернувся й загукав:

— Ідуть, ідуть!

Усі розгубились; думати вже ніколи, де сховатися, — можна б на острові Ледниці, але човнів уже не було; дехто першим добіг до них і, схопивши замість весел жердини, відчалив від берега.

Доман метнувся до стайні по свого сиваша, Міля, з розпущеним волоссям, без вінка, бігла слідом за ним, заламуючії руки й ридаючи. Не думаючи вже ні про кого, чоловік підсадив її на коня, сам сів, під'їхав до хати й гукнув до своїх:

— За мною, друзі!

Дружби теж вивели коней, — якого хто вхопив, на такого скочив і помчав. Жінки, голосячи й падаючи, бігли до берега. Човнів уже не видно було. Дехто стрибнув у воду і поплив. У цьому сум'ятті й переполосі кожен дбав тільки про себе і ховався, де тільки міг. У старого Мірша поблизу була яма з потайним входом; він не хотів виказувати її. Коли ж побачив, що Доман уже далеченько, Мірш перезирнувся з сином, звернув із ним кудись за повітку і зник. Не один такий напад старий гончар пересидів безпечно у ямі.

З-за пагорба все виразніше чулися дикі вигуки й кінський тупіт. Тьма-тьмуща поморців і кашубів летіла до озера, збиваючи хмару куряви. Раз у раз у цій хмарі миготіли голови і списи.

Яруга, знесилівши, лежала на землі мов убита і ледве дихала. Хата, де хвилину тому буяло весілля, обезлюдніла і стояла пусткою, з відчиненими навстіж дверима. На столі залишився шмат короваю, у бочках і барилах — недопите пиво і мед. На подвір'ї не було живої душі — тільки біля воріт валували собаки.

І ось на пагорбі показались поморці. Немилосердно стьобаючи коней, з диким криком кинулися в погоню за втікачами. Інші вже оточували хату й займали подвір'я, хапаючи всіх, хто потрапляв їм під руки. Собаки — єдині біля воріт сторожі — лежали перебиті. Люди, що стояли біля берега, пострибали в озеро й дременули в очерет та осоку. Поморці випестили кілька стріл, деякі з них влучили в ціль; почулися крики, потім запала тиша. Ті, хто залишився живим, відступили від берега, який зайняли густі лави ворога.

З Міршової хати оберемками виносили здобич: посаг молодої, подарунки молодого, майно старого гончаря, зібране за довгі роки. Горшки ж їм були не потрібні, і вони, з гнівом жбурляючи ними в стіну і вигукуючи щось після кожного удару, трощили їх. Весь пагорб, куди не кинеш оком, був зайнятий поморцями. Серед них показалось на конях двоє молодих воєначальників у супроводі численного почту. Одежею вони скидались на німців, ї ті, що оточували їх, мабуть, були німці; натовп поштиво розступився, і старшини, позіскакувавши з коней, попростували до порожньої хати. В обох — світле волосся, бліді обличчя, чорні очі; вони так схожі один на одного, як рідні брати; і справді ці двоє були рідними братами. Сини Попелька Хвостка знову прийшли, щоб мстити за смерть батьків і недавню поразку. Слідом тягнули на вірьовці сивобородого старця, що тримав у руках розтрощені гуслі. Схопили його десь по дорозі за наказом німців, котрі не могли терпіти сліпих піснярів, бо співали вони про давні славні часи. Його безжалісно шмагали батогами. Він засміявся і заспівав таким страшним голосом, що в катів руки похололи.

Ой доле ж ти наша, ой доле!..

Весілля — і раптом могила.

Чекали бучного весілля,

Та скону сумного діждались…

Ой доле ж ти наша, ой доле!..

Жвавіше шмагайте, катуйте,

Хутчій щоб із кволого тіла

Стражденна душа відлетіла!

О Ладо! Колядо! Купало!

Вже горя я звідав немало…

Ніби й не відчуваючи батогів, що скривавили його тіло, старий підповз до відра з водою, нахилив його обома руками до рота й почав пити. Один із воїнів замірився був ударити його списом, але стримався.

У хату втягли впійманих біля озера втікачів: вони лежали із зв'язаними руками й ногами і голосили. Німецькі воєначальники, обступивши молодих князів, радили з ними раду. Хотіли після грабувань зупинитися тут на перепочинок; про Ледницю й не думали, бо туди важко переправлятись і нападати ризиковано. Вони ще довго радились між собою, та ось на подвір'ї залунали веселі вигуки. Поставлена біля воріт сторожа залементувала:

— Ведуть їх! Ведуть!

Декотрі побігли до берега. Купка поморян, що кинулась у погоню, вела пораненого Домана, схопленого під час утечі. Він сидів на коні, а перед ним лежав труп його молодої дружини з увігнаним у груди списом; холонучи, з рани струмувала кров. Обличчя у Мілі побіліло — життя вже покинуло її. Доман зубами притримував нещасну за сорочку, бо руки у нього були скручені за спиною вірьовкою; він сам стікав кров'ю, але, як здавалося, болю не відчував. Його вмить стягли з коня, і все ж він, порвавши вірьовки, вхопив мертве тіло дружини на руки; її хотіли відібрати в нього, але Доман так сильно пригорнув до себе небіжчицю, що вдвох і навіть утрьох не змогли здолати його, і він разом з трупом звалився додолу. З одягу й обличчя легко впізнали в ньому заможного владику; з хати разом із німцями вийшли сини Хвостка і з цікавістю обступили пораненого. Один із князів, замахнувшись кулаком, схилився над ним.

— Сучий ти сину! — крикнув. — Коли спалювали городище і вбивали наших рідних, ти також, мабуть, там був, а може, ще й вів цих розбійників?

Другий примушував назвати ім'я того, хто повів на городище люд. Погрожував Доманові смертю, якщо нічого не скаже.

Але Доман не відповідав — німим поглядом дивився на труп. Вони стояли отак над ним і то термосили його, то штурхали кулаками, то радились між собою, — що б там не сталось, хотіли випитати у нього про все. Боялися, видно, щоб їх знову не заскочили кмети, але нещасний молодий чоловік мовчав, немов набрав у рот води.

— Ми ваші князі! — вигукнув молодший.

Доман лише тепер підвів голову й божевільним поглядом подивився на нього.

1 ... 78 79 80 ... 109
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"