Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

перед деревами мов на долоні.

— Назад! — кричить Ґленн.

БАХ! БАХ! БАХ!

На плечі офіцера рвана рана, і він з криком падає на землю.

— Допоможіть підняти його! — кажу я Ґленну, а сам пригинаюся і поспішаю до пораненого.

— Давайте відтягнемо його машини й виберемося на ній звідси, — пропонує Джилліан.

БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!

Автоматна черга продірявлює патрульне авто, пробиваючи радіатор. Над ним здіймається парова хмара.

— Лайно! Ми в нього на гачку! — каже Ґленн. — Я стрілятиму. А ви хапайте його й ведіть до машини швидкої.

Ґленн двічі стріляє зі свого пістолета, а тоді присідає за патрульною машиною, укрившись за нею, мов за щитом.

Джилліан допомагає мені затягнути пораненого поліціянта до машини швидкої. Доки ми вносимо його через бокові дверцята, він героїчно намагається стримувати крики.

Я порпаюся в медикаментах, розкиданих по підлозі, — яка колись була стіною, — і шукаю бинт. Знайшовши, починаю замотувати рану поліціянта. Вона дуже серйозна.

Через заднє вікно я помічаю, як Ґленн залазить до патрульної машини й дістає дробовик.

Він прямує до капота і, помітивши, що ми дивимося, прикладає палець до губів. Вказує спершу на свої очі, а тоді нам за спини.

Джо знову змінив позицію й тепер скрадається десь за нами.

Розділ 80

Герой

У ці миті моє враження про Ґленна викристалізувалось. Коли я побачив його вперше, то вирішив, що це такий собі крутелик: мене обурило, як він зманіпулював мною, змусивши відкритися й збентеживши мене моєю власною наївністю. Ґленн був свідомий мого розуму, та якимось прийомом психологічного дзюдо використав його проти мене. Яким би я не був всезнайком у теорії, джерелом його знань стали щоденні розмови зі справжніми людьми й досвід виявлення серед них брехунів та злодіїв.

Він був моїм антагоністом, та за останні кілька хвилин кілька разів ризикував власним життям, щоб захистити нас із Джилліан.

Ґленн перевіряє дробовик, який узяв у патрульній машині, і готується до атаки Джо.

Наразі машина швидкої та патрульне авто дають Ґленну шлях до відступу, і він міг би втекти, покинувши нас. Та він цього не робить. І навіть не намагається дістатись до нашого сховку, де ми краще захищені від штурмової гвинтівки.

Він міг би зайняти більш вигідну позицію, та звідти зручніше стріляти в Джо, коли той ітиме на нас.

Ґленн самовідданий. Звідти він може зробити більш влучний постріл, але цей постріл, скоріше за все, виявиться єдиним.

Він помічає мій погляд. Злегка киває Джилліан, а тоді дивиться на мене.

Захищай її.

Це первісне. Шовіністичне. Те, на що ми біологічно запрограмовані — ну, найкращі з нас.

Я переводжу погляд на нашого пацієнта. Він спирається на стіну тримаючи руку під раною.

Я вперше помічаю, що насправді ця швидка — справжній мобільний медичний центр із холодильником та міні-аптекою.

— Як справи, сержанте Браянт?

— Чудово, — стогне він. — Сьогодні вночі мав бути вихідний.

Я розсуваю панель і знаходжу сильнодійні ліки.

— Може, знеболювального?

— О боже, так.

Я роблю укол морфіну, і його обличчя обм’якає.

— Це точно хороша ідея? — шепоче мені Джилліан.

— Він досі був у шоковому стані. За хвилину чи дві він би почав кричати на повні легені. Йому відстрелило цілий шмат плеча.

Я боюся повторно перев’язувати рану без належного хірургічного середовища. Якщо зніму бинт, то ризикую розворушити те, що не дає сержантові стекти кров’ю. Натомість я намотую йому на плече ще один шар, упевнюючись, що затиснув достатньо міцно.

Перший бинт містив речовину, що згортає кров, і, здається, добре впорався із своїм завданням.

Про всяк випадок я набираю з ампули в шприц рідину для згортання крові, а також кладу поруч пакет синтетичної крові, якщо Браянт втратить надто багато власної. Мета синтетичної крові не в тому, щоб замінити вашу, а в тому, щоби краще за фізрозчин її розбавити, підтримуючи тиск.

— Що нам робити? — питає Джилліан.

— Ґленн викликав підмогу. Я впевнений, що скоро вони будуть тут.

Ми обоє розуміємо, що Джо близько й дістанеться сюди швидше за будь-яку підмогу.

Ґленн підкрадається до капота патрульної машини. Дробовик націлений праворуч від нас.

БУМ! Він у щось стріляє.

Ґленн переміщається на інший бік від капота й стріляє знову.

БУМ!

БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ! БАХ!

Кулі влучають у патрульне авто з брязкотом, що нагадує звуки льодоруба.

Ґленн хилиться вперед і голосно стогне. Куля влучила йому в бік.

Я біжу до задньої частини машини швидкої, аби допомогти.

— Назад! — огризається він крізь затиснуті зуби й перезаряджає дробовик.

Він підскакує і видає ще один залп. БУМ! БУМ! БУМ!

БАХ! БАХ! БАХ!

Його груди вкриваються червоними цяточками, і він падає на землю.

Я вискакую з машини швидкої і хапаю його дробовик. Коли намагаюся добігти назад, у мене підкошується нога, і ще до того, як упасти, я розумію — мене підстрелили.

Першим у шерехатий асфальт уперіщується підборіддя.

Коли я підводжу затуманений погляд, то вперше помічаю його за двадцять ярдів від себе.

Моя перша реакція — не жах і не шок.

Це трепет.

Джо величезний. Він з голови до п’ят закутий у броню, на обличчі в нього маска — металевий щит із вузькими щілинами та бойовими розписами. Поверх кевларового жилета висить намисто з ведмежих кігтів.

На поясі у Джо я помічаю металеві пазурі з нержавкої сталі, які тільки й чекають, коли їх пустять у хід.

Він повільно прямує до мене, націливши свою гвинтівку мені у груди. Він міг би вже вистрелити, але насолоджується моментом. Йому подобається спостерігати за тим, як я вперше на нього дивлюся.

Я підводжуся на здорове коліно і шкутильгаю назад, до машини швидкої. Щойно я наближаюся, як Джилліан хапає мене під руку й затягує всередину.

Я бачу, як її очі розширюються, коли вона на мить помічає Джо.

— Бачила? — питаю.

— Так.

Вона розриває на мені холошу, щоб оглянути рану.

— Допоможи мені з цим... що мені робити?

— Він...

Слова підводять мене.

— Тео! Допоможи мені з цим! — кричить вона.

Я дивлюся у вікно за тим, як наближається тінь Джо. Як воно — заподіяти стільки смертей? Ти перестаєш вважати себе людиною? Уявляєш себе богом, замкненим у людському тілі? Ти взагалі щось відчуваєш? Чи стаєш істотою, здатною на саму лише чисту реакцію, — мов рядки коду?

Стільки запитань.