Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

пояснив Вістінґ — Він вигнав мене з авта. Має при собі ту штуку, якої ви не знайшли, коли зникало світло.

Стіллер зрозумів: Вістінґ говорить загадками, аби чужак поруч не допетрав, що йдеться про зброю.

— Витягнув з нього?

— Так. Геть усе…

Стіллер зняв одну руку з керма і тріумфально потряс кулаком.

— Він зупинився, — повідомив Гаммер.

— Де?

— Просто розвернувся і поїхав у протилежний бік.

— Куди прямує?

Стіллер дивився одним оком на планшет на колінах Гаммера, відповів не відразу — спершу хотів упевнитися сам.

— Та ніби до місця знахідки Надії Кроґ.

У телефоні затріскотіли завади.

— Куди-куди?

— Е18, — пояснив Стіллер. — До розкопу, де ми знайшли Надію.

85

Вони не відключали між собою зв’язку.

Вістінґ попросив водія їхати швидше.

— Нам на Е18, — сказав він, прикинувши, що на місці вони будуть за вісім-дев’ять хвилин.

Вістінґ переклав мобільний до другого вуха.

— Маємо якихось патрульних поблизу? — запитав він.

— Ми найближче, — відповів Стіллер. — Будемо там за шість хвилин.

— Де Гауґен?

— За дві хвилини від розкопу, — сказав Гаммер.

Далі всі їхали мовчки. Евен звернув у ліву смугу руху й обігнав таксі.

— Куди тепер? — запитав він, коли вони наближалися до кругової дорожньої розв’язки.

Вістінґові спало на думку, що вони могли б поїхати через Герьойя і виїхати на Е18 трохи на південь від місця розкопу, тоді як Гаммер зі Стіллером наближалися з північного боку. Таким шляхом було б, напевно, коротше.

— Праворуч, — звелів Вістінґ.

Чоловік у чорному «BMW» щосили натиснув на клаксон, коли Евен підрізав його на розв’язці.

— Він під’їжджає, — повідомив Гаммер. — Буде там менше, ніж за півтори хвилини. Який план дій?

І Вістінґ, і Стіллер залишили його запитання без відповіді.

Вістінґ чув у телефоні, як в авті колег озвалася поліцейська рація. Кілька патрульних автомобілів називали координати своїх позицій. Десь позаду чулися сирени.

— Ще двісті метрів, — знову озвався Гаммер.

Вістінґ знову переклав телефон на інше вухо.

— Сто метрів, — рапортував Гаммер.

У поліцейській рації щось сказали, але Вістінґ не розчув.

— Він не зупиняється! їде далі! — скрикнув Гаммер.

Стіллер вилаявся. Його дуже голосно було чути в телефоні, певно, ближче нахилився до мікрофона пристрою «вільні руки».

— Куди він пре?! — вигукнув Стіллер.

— Гауґен уже й раніше їздив цією дорогою, — сказав Вістінґ. — Минулого разу йому забракло сміливості. Він їде до будинку Ганни й Юахіма Кроґів, щоб розповісти, що трапилося з їхньою донькою.

Стіллер знову вилаявся. Вістінґ чув, як той гупнув кулаком по кермі.

— Він озброєний і ментально нестабільний, — нагадав Вістінґ. — Є хтось поблизу, щоб його перехопити?

— Звертає з автостради на Гайстад, — повідомив Гаммер. — Буде біля будинку за дві хвилини.

Чутно було схвильовані перемовини по рації. Вістінґ розумів, що його позиція найліпша, але й він не встигне вчасно.

86

Вістінґ випередив усіх. Дістався пункту призначення за чотири хвилини й одинадцять секунд.

Він попросив водія повільно проїхати повз будинок родини Кроґів. Залізні ворота відчинені. Сірий пікап Мартіна Гауґена стояв на подвір’ї. Навколо ані душі.

Вістінґ повідомив про це колег, а сам звелів молодикові за кермом розвернутися і стати на узбіччі на п’ятдесят метрів нижче вулицею.

— Що робимо? — запитав Евен.

— Зачекаємо на підкріплення.

Хлопець кивнув, ніби саме цих слів й очікував.

За три хвилини з’явилися Адріан Стіллер і Нільс Гаммер. Вістінґ подякував хлопцеві й відчинив дверцята авта, щоб вийти.

— Можеш собі вже їхати, — сказав він.

— А можна залишитися? — попросив Евен.

— Роби, що хочеш, але ближче за цю відстань не підходь!

Вістінґ пересів до Стіллера і Гаммера. Гаммер висів на телефоні й зорієнтовував на місцевості групу підкріплення.

— Бідолашні батьки! — промовив Стіллер. — Нікому такого не побажаєш!

Вістінґ промовчав.

— Думаєш, він зараз, справді, зізнається їм в усьому? Ще й з пістолетом!

— Кроґів немає вдома, — озвався Гаммер; він опустив телефон і глянув на будинок. — Кудись поїхали, втекли від преси й цілого того шарварку.

Стіллер нахилився до лобового скла.

— То він там сам?

У вуличку вкотилися три поліцейські автомобілі. Один проминув будинок і став трохи далі. З авта вийшли троє озброєних поліцейських, перебігли сусідський садок і зайняли позиції позаду будинку Кроґів. Керівник операції підійшов до авта з трьома слідчими.

— Ми воліли б уникнути ситуації, коли він там забарикадується, — сказав поліцейський. — Може, зателефонувати й спробувати переконати його вийти з будинку.

Стіллер і Гаммер обернулися до Вістінґа.

— Позичте мені телефон, — попросив той.

Гаммер простягнув йому свій мобільний. Вістінґ набрав номер, але Мартін, вочевидь, вимкнув свій телефон.

— Заходимо? — запитав керівник операції.

— Спершу обшукайте його авто, — порадив Вістінґ.

Стіллер завів двигун, підкотився ближче, щоб зручніше було спостерігати за операцією. Керівник групи захоплення давав короткі команди. Четверо поліцейських вийшли наперед. Двоє з них страхували решту, які тримали націлені на дім пістолети. Ще кілька поліцейських підійшли до пікапа. Один зазирнув у кабіну, перш ніж відчинити дверцята.

— Чисто, — відрапортував він у рацію.

— Кузов, — підказав Вістінґ.

Він помітив свій спінінг. Той стояв прихилений до великого квіткового горщика, лише вершок виднівся. Поряд — наплічник. Видно, Мартін вийняв їх з багажника.

— Він під брезентом, — додав Вістінґ.

У рації звучали нові інструкції. Доки поліцейські тримали під прицілом будинок, двоє підійшли ззаду до пікапа. Один з них відступив на два кроки й націлив зброю на кузов, другий, тим часом, наготувався відкинути задній борт пікапа, не знімаючи пальця з кобури. Поліцейські кивнули одне одному й опустили борт кузова.

Вістінґові та двом іншим слідчим було видно зі свого авта підошви пари чобіт. Вістінґ відчинив дверцята й вийшов з авта. Поліцейський, який опускав борт, звів гачок.

— Виходь! — скомандував він.

Ніякої реакції.

Вістінґ поволі підійшов ближче. Світло-червона рідина стікала ребристою поверхнею кузова до відчиненого заднього борту. Кров і сукровиця.

Поліцейський схопив одну ногу і підтягнув Мартіна Гауґена ближче до краю кузова. Він схилився над ним, рвучко обернувся до керівника групи й провів ребром долоні по горлу. Мертвий.

Вістінґ підійшов і підтвердив, що чоловік у кузові пікапа Мартін Гауґен.

Куля увійшла в праву скроню і вийшла з протилежного боку, пробивши відро з засоленою рибою.

Гарна то була мить. Він і Мартін Гауґен сиділи на пеньках над озером і складали у відро рибу, виловлену за вихідні.

Підійшов Стіллер, став поруч. Вістінґ мовчки обернувся до нього. Цікаво, яка у своїй сутності людина, цей Стіллер? Як вчинив би в загрозливій ситуації — утік би чи напав?

— Він, справді, зізнався? — запитав Стіллер.

Вістінґ запхав руку в рукав, відчепив крихітний записувальний пристрій і простягнув йому.

— Там усе є, —