Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Глава 39

Кіра

— Здалася тобі ця білизна! — бурчить Нінка поряд. — Ти ціну її бачила? Твій Багров охрініє від такого нахабства простої офіціантки в недорогому ресторані.

— Ресторан, між іншим, хороший.

— Тому ти жодного разу в ньому не вечеряла? І твій батько, між іншим, також.

— Спіймала.

— Даремно ти взяла ті труси.

— Там комплект, Ніно. І нічого не дарма. Я із собою не так багато білизни взяла, тим паче сексуальної, а ту, яку купила… Кирилу сподобається.

Нінка замовкає, і я забуваю про нашу суперечку до самого вечора. Аж до моменту, коли одягаю білизну перед приходом Кирила. Дивлюся на себе в дзеркало. Комплект розкішний. З червоного мережива, з тонкими бретельками ліфчика та високою посадкою трусиків, які вигідно підкреслюють мої стегна. Я кручуся перед дзеркалом хвилин двадцять, розглядаю свою п’яту точку на предмет непривабливих ямочок і, нічого не знайшовши, залишаюся задоволеною.

Накидаю халат на плечі, загортаю поли й чекаю на Кирила. На годиннику вже восьма, отже, він незабаром має прийти. Виникає думка приготуватися щось на вечерю, але в кулінарії я не сильна ще більше, ніж у постільних втіхах, тому відкладаю цю думку. Не вистачало ще, щоб Кирилу погано стало після мого куховарства. Якщо він голодним приїде — замовить вечерю. На крайній випадок, можу запропонувати йому омлет. Найкраще той, який не потрібно готувати.

Іноді я дивуюсь тому, як сильно змінилася поруч із ним. Мені більше не цікаво ходити в клуби, та й із дівчатками я почала мало спілкуватися, хоча в цьому, зізнаюся, відчуваю свою провину. Вони в мене чудові, просто зараз я зосереджена на іншому.

Щоб якось убити час, беру телефон і зникаю в коротких відео. Гортаю стрічку без зупинки, поки не розумію, що вже дев’ята, а Кирила ще немає. Рішуче закриваю мережу та відкладаю телефон. Картаю себе за те, що займалася такою нісенітницею, краще б справді біля плити простояла, спробувала щось приготувати. В інтернеті он, рецептів купа, якийсь можна було вибрати.

Вирішую написати Кирилові повідомлення. Запитую, коли він буде, й надсилаю йому світлину. Цілком цнотливу, але, як мені здається, збудливу. Там частинка моєї ноги та шовкового халатика. Хочу, щоб йому сподобалося.

Нервово ходжу з боку в бік кімнатою, чекаю, чекаю, коли він відповість, але через, здається, цілу вічність, заходжу в месенджер і з жалем зауважую, що Кирило навіть не прочитав повідомлення, хоча воно доставлене. Розумію, що минуло лише п’ять хвилин, але однаково не можу заспокоїти себе. Чому він не читає? У нього телефон на беззвучному? Він зайнятий? Може, він з іншою жінкою? Чи… щось сталося?

Я заледве витримую пів години, але ситуація не змінюється. Кирило і досі не читав мого повідомлення. І додому не повертається. Я навіть до вікна підходжу і видивляюся, раптом його машина вже на подвір’ї й просто зараз він підіймається сходами. На жаль… його автомобіля там немає. Й біля дверей я не чую звичного клацання.

Подумавши кілька хвилин, вирішую набрати його номер. Зрештою, якщо я йому заважатиму, він просто не відповість, але може помітити моє смс і напише, що зараз зайнятий.

— Слухаю, — звучить в телефоні втомлений рідний голос.

— Кирило… — я закушую губу, почуваючись ніяково. — Незабаром десята, і я вирішила дізнатися… Ти приїдеш?

Запитання видаю на одному подиху й чекаю… чекаю, що він відповість.

— Ні, — коротко кинута відмова.

— Ти… ще на роботі?

— Я не можу приїхати, — залишає моє запитання без відповіді.

Я намагаюся вигадати, про що ще запитати, але не можу. Нічого путнього в голову не лізе. Після ідіотських відео я зовсім, мабуть, отупіла.

— Кирило… — у нашу розмову різко вривається жіночий голос.

Спочатку я думаю, що це сусідка або… вікно відчинене. Я не знаю, шукаю джерело голосу, не усвідомлюючи, що він у слухавці. Десь поруч із моїм Кирилом.

— Вечеря готова, — той самий голос.

— Мені час, — каже Кирило в слухавку і, перш ніж вимикається, я чую ще один голос.

Дитячий.

Хлопчику він належить чи дівчинці — гадки не маю. Коли в слухавці стає тихо, мені навіть здається, що привиділося. Але ж ні! Ні! Я точно чула дитячий голос. Дзвінкий такий, високий. І жіночий. Впевнений, лагідний, спокусливий і… дорослий.

Мене немов у воду крижану занурили. Я вся тремчу до кінчиків пальців. Шкіра вкривається мурашками, а тіло сковує так, що я поворухнутися не можу.

Чия це дитина? Чия, чорт забирай, дитина? У нього що, є сім’я? Звідки? Хто? Хіба… господи, невже це можливо? У нього є дитина, про яку ніде не написали?

Я швидко розгортаю браузер, вбиваю ім’я Кирила й роблю невелику приписку «дитина». Замружуюсь, усвідомлюючи, що плачу. Щоки вже мокрі, очі пече від сліз. І в грудях армагедон відбувається. Мені так погано, ніби мене навиворіт зараз викрутить. Господи, чому так болить у районі грудей?

У мережі, очікувано, нічого немає. Кирило не був одруженим, дітей у нього, за версією інтернету, немає. Але хто його знає? Я навіть мамі пориваюся зателефонувати, але вчасно зупиняюся. Десята. Мама в такий час спить і їй явно буде цікаво дізнатися, чому я посеред ночі запитую  в неї про сина найкращих друзів сім’ї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍