Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Зараз я зіпсую лад у твоїй аналогії про історію, яка влаштовує і прибирає безлад.

Міркую: а може, ми більше схожі на людину, яка приходить і переставляє твої меблі? Тобто кімната не порожня; минуле не порожнє, у ньому щось є. Це можна заперечувати, але тоді будеш весь час натикатися на меблі й ударятися. Меблі там є, приймаєш ти це чи ні. Можна заперечувати реальність рабства у Сполучених Штатах, або заперечувати, що воно було жахливим...

Але постійно натикатимешся на розлючених темношкірих людей.

Тож я думаю, може, завдання історика — заперечувати цю претензію на тотальну свободу руху, яка насправді шкодить нам та іншим і відкриває шлях до політичної несвободи. Є певні речі, перешкоди, про які нам усім треба знати. Як меблі в кімнаті.

Не погоджуся. Ми з тобою — не ті люди, які поставили меблі в кімнату, ми — люди, які їх тільки називають. Наша робота — сказати комусь: це великий диван із дерев’яними бильцями, а не пластиковий стіл. Якщо ти вважаєш, що це пластиковий стіл, то будеш не лише помилятися у класифікації, не лише щоразу боляче об нього вдарятися, а й неправильно користуватися ним. Тобі буде погано жити в цій кімнаті, але ти не мусиш жити в ній аж так погано.

Словом, я глибоко переконаний, що справа історика — не переписувати минуле. Коли ми переглядаємо минуле, то не тому, що якось по-новому уявляємо категорію «меблі», а тому, що дійшли кращого розуміння, з якими меблями маємо діло. Елемент омеблювання з позначкою «великий дубовий стіл», можливо, не завжди був так підписаний. Напевно були часи, коли люди сприймали його якось інакше: наприклад, ознака «дубовий» могла бути такою очевидною (бо все робили з дуба), що про неї ніхто навіть не говорив. Але саме зараз дуб важить більше, тому що — скажімо — це незвичайний матеріал. Тож ми маємо діло з великим дубовим столом, і наше завдання — на цьому наголосити.

Гадаю, ти маєш рацію, це як описувати меблі. Або, може, більше схоже на прокладання мічених стежок. Знаєш, як у європейських парках стежки позначені. Хтось пройшовся і намалював на деревах червоні хрестики чи зелені кружечки, які повторюються на кожному п’ятдесятому дереві абощо. Якщо ти йдеш стежкою із зеленими кружечками, то проминаєш ці дерева. Дерева все одно там, подобається це тобі чи ні, але стежки створили люди: можуть бути інші стежки або їх може взагалі не бути. Але без стежки лісу не побачиш. Хтось мусить позначити шлях.

Це мені подобається, поки ми розуміємо, що позначаємо шлях, але не можемо змусити людей ним іти.

У цьому лісі дуже багато стежок, готових і потенційних, позначених і непозначених. У минулому — безліч усього. Але якщо крізь нього немає стежки, ти дивишся під ноги, намацуєш кожен крок і не можеш милуватися деревами.

Я достатньою мірою педагог, щоб міркувати про це так. Перше діло — навчити людей знань про дерева. Люди не мають блукати в лісах, навіть у лісах із позначеними стежками, якщо не знають, що таке дерево. Потім їх треба навчити, що велика сукупність дерев становить ліс. Потім навчаєш одного способу — хоча є й інші — мислити про ліс як про місце, яке може містити стежки.

Далі вказуєш, яку стежку ти (як історик) вважаєш найкращою в цьому лісі, але водночас визнаєш, що є інші стежки — хоча, на твою думку, гірші. Тільки після цього можна, так би мовити, «теоретизувати» про стежки: чи є вони людським витвором, чи спотворюють «природні» форми лісу й так далі. Боюся, дедалі більше наших молодих колег, знуджених простим описом дерев, отримують найбільше задоволення, викладаючи теорію стежок.

Тут є певна іронія, на яку ти, здається, покликаєшся. Вона в тому, що у XX столітті повно подій, про які слід пам’ятати, — власне, пам’ять про них стала своєрідним культом у Європі та меншою мірою у США. Але, схоже, водночас ми не здатні пам’ятати справді добре.

Природа не проти стежок, але природа не терпить порожнечі. А ми намагаємося пам’ятати події у вакуумі. Ми посилаємося на них ізольовано від контексту: «ніколи знову», Мюнхен, Гітлер, Сталін і так далі. Але як зрозуміти сенс цих заклинань і позначок? У сучасних середніх школах Америки та Європи не рідкість, коли за всі роки навчання учні прослуховують один-єдиний курс зі світової історії, зазвичай це або «Голокост, Друга світова, тоталітаризм», або якісь подібні уривчасті жахіття про Європу середини XX століття. Хоч як добре викладатимуть такий курс, хоч як уважно добиратимуть джерела і старанно дискутуватимуть, він усе одно виходить нізвідки і неминуче веде в нікуди. Яка тут педагогічна мета?

Наскільки цінна історія Голокосту для розвитку громадянської свідомості американців?

Більшість американців, які не мають спеціалізованої освіти, навчені, що події Другої світової війни загалом і Голокост зокрема є унікальними, sui generis. Їм подавали картину цього минулого як один момент катастрофи, історичний і етичний еталон, з яким неявно порівнюють решту людського досвіду — і це не витримує порівняння.

Це важливо, адже Голокост став моральним мірилом кожного політичного кроку, який ми робимо: хай то в нашій міжнародній політиці на Середньому Сході, чи в нашому ставленні до геноциду й етнічних чисток, чи в нашій схильності втручатись у світ чи лишатись осторонь. Ти маєш пам’ятати трагікомічний образ Клінтона-Гамлета в Білому домі, який мучиться вибором, чи встрявати в ситуацію на Балканах, а перед очима в нього — Аушвіц як історичне відсилання. Американська державна політика у принципових сферах національного інтересу стала заручницею єдиного прикладу з людської історії, відірваного від контексту, — часто цей приклад зовсім мало стосується справи, і апелюють до нього завжди вибірково. Ти питав, чим погано зациклюватися на Голокості? Оцим погано.

А тепер побуду адвокатом диявола. Припустімо, американці, замість здобути тільки цей уривок історичної освіти, не мають її взагалі: ніколи не вивчали й не читали нічого про минуле, а тим паче про недавнє європейське минуле. У них не буде відсилань до злочинів минулого, придатних як моральні орієнтири, не буде історичних імен чи подій, на які можна натякнути під час політичних дебатів або нагадати про них, щоб вплинути на громадську думку.

У можливості прикликати Гітлера (чи Аушвіц, чи Мюнхен) є своя перевага. Так сьогодення бодай звертається до минулого, а не ігнорує його. Тепер це все половинчасто й дедалі безнадійніше, але ми це принаймні робимо. Суть не в