Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

Глава 22

 Дні для Ліни пішли своїм звичним ходом. Вона насолоджувалась потеплілими осінніми днями з купою жовто-червоного опалого листя і притаманному цій порі року затишку. Потім почнеться листопад і грудень, а це вже зовсім інша історія. В книгарні дівчина натрапила на цікавий роман. Описані в ньому події відбувалися в Японії XIXст. Тема для Ліни була нова, але виявилась багатообіцяючою – читати про кохання в самурайській країні часів правління сьогуна було ой як цікаво. Авторка майстерно, наче машиною часу, переносила в країну сходу сонця з невідомою, незбагненною культурою.

 Ліна, останнім часом, вирішила частіше телефонувати додому як вона це робила колись. Розмови з мамою, її підтримка, розповіді про буденні події з життя рідного села, новини, цікаві випадки дивним чином поселяли мир в душі. Життя триває і треба й собі рухатися в тому напрямку. Мама почала скаржитися на нову дівчину брата (ну хто б сумнівався – яка ж дівчина може завартувати коханого сина – мами такі мами) Звісно що і Ліна не уникнула материної цікавості і розпитувань, але акуратно ухилялася від прямої відповіді. Вона розповіла про звичайну дружбу з хлопцем і ніяк не більше. Мама на це все тільки зітхала, але допитами чи якимись порадами не докучала, за що Ліна була дуже вдячна і не боялася розмов на такі теми.

 Щодо найбільшої, на разі, її «проблеми» тривожні очікування теж не справдилися. З ним вона майже не бачилася. Вони працювали на різних поверхах і могли зіткнутись тільки в коридорі біля конференц-залу, що, на жаль, якраз знаходився недалеко кабінету маркетингу. До слова сказати, з його приїздом різноманітні збори почастішали і кілька разів вони таки бачились здалека, але обидва, після байдужо кинутого погляду, просто відвертались.

 Вона розуміла, що такий тип стосунків якраз те, що треба. Він може бути джерелом дикого болю, а це їй більше ні до чого. Остогидло. Тому саме байдужість її рятівний круг.

 «Але він може бути джерелом і чогось абсолютно протилежного до болю...» - як завжди, заради справедливості, встрявав у її плутані думки внутрішній голос, який був непідвласним і дратівливим та постійно вносив сум’яття в логічно-вибудувану стратегію поведінки, життєвих пріоритетів і прийнятих рішень.

 Дівчині не залишалося нічого іншого, як вперто ігнорувати ці нікому непотрібні сумніви. Зрештою, поведінка Вадима вказувала на його задоволеність станом справ і Ліна була впевнена, що абсолютно байдужа до його прохолодності.

 Врешті-решт, в неї був Дмитро з яким стосунки мали багатообіцяючу перспективу вже в недалекому майбутньому і рухалися в правильному напрямку. Ліна відчувала це. Найбільше ж підкупало в ньому, що вона жодної сльозини не проронила з його вини, а з часом і світ ставатиме барвистішим в його присутності. Кохання має властивість не тільки нагло вриватися в твоє життя, а й приходити тихо, несподівано, неочікувано, не питаючи. Ліна взагалі думала, що здебільшого так і буває. Так колись було і з нею.

 Якось, через два тижні після їх з Вадимом емоційної розмови, Ліна як звичайно зранку прийшла на роботу і там її очікувала новина – на перший погляд звичайна життєва подія, але в долі таке витончене почуття гумору, що навіть з такої банальної (хоч неприємної) новини, як те, що Любові Юріївни сьогодні не буде в офісі, оскільки довелось терміново вести маму в лікарню, вдалося дати початок ... «цікавим» життєвим змінам.

 Цього дня Ліні вдалося пообідати з Дмитром, Діаною і Юлею. Між колишніми коханцями відчувалася деяка напруженість, але вони як дорослі люди намагалися вести себе відповідно та підтримувати нормальні – наскільки це можливо - стосунки. Після ситного обіду Ліна, маючи ще п'ятнадцять хвилин в запасі, покликала Дмитра на десерт у вигляді кави (з обіцянкою) до їх офісної кімнати відпочинку чи обідньої – хто як хотів, так і називав.

 Незабаром, вони вже сиділи за столом і, тихо розмовляючи, тільки попивали каву, оскільки бажаючих зробити те саме було іще троє. Дмитро і Ліна умисно не спішили розправлятися з своїми напоями чекаючи, наче смішні підлітки, поки всі розійдуться. Коли приміщення врешті опустіло, Дмитро не гаючи ні хвилини, зірвався з місця, ринувся до Ліни, підняв її і швидко, з напором поцілував:

-          В нас обмаль часу, - сміючись між поцілунками наче перепрошував він.

 Ліна мало не розсміялась в голос: вони обоє дорослі люди, які можуть хоча б в позаробочий час скільки завгодно цілуватися, а не гратися в такі хованки. Взагалі-то, у вільний час вони бачилися не так і часто - статус стосунків поки що не перейшов межу серйозних, а життя ставало цікавішим від цих «вкрадених» поцілунків.

 За кілька хвилин Ліна, продовжуючи цілувати Дмитра вже уривчастими дотиками чергувала їх із словами:

-          Мені...вже...пора...і...тобі...теж, а...то...побачать..., - не договорила.

-          Так, пора, - почула в дверях невдоволений, роздратований, навіть злий голос від якого середина холола.

 Ліна з Дмитром від несподіванки відстрибнули одне від одного мов ошпарені.

-          Це офіс, не бордель і невідповідна поведінка тягне за собою дисциплінарне стягнення, - продовжив повчати наче нашкодивших школярів.

 Та ким він себе вважає – центром Всесвіту?! Ліна на крок відсторонилася від Дмитра і зло звузивши очі, виразно глянула на нього, тим самим запитуючи: цілуватись не можна, а трахати асистентку на робочому столі так будь-ласка?!

 Вадим або не почув її німого запитання або свідомо ігнорував (можна було поклястися, що друге)

-          Якщо у вас не достатня робоча завантаженість, то це легко виправити, - продовжував чіплятися.

-          У нас іще хвилина законного обіду, - Ліна подивилась на свій телефон і демонстративно повернула до нього, - в який ми маємо право займатися тим, чим хочеться і бажається, - і особливо наголошуючи і виділяючи, додала, - Вадим Олександрович.

 Дмитро дивився на них, переводячи погляд з одного на іншого і майже фізично відчував наелектризованість повітря – от-от заіскрить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍