Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чудово! Нема значення, чи зв’язана це пентаграма саме зі зникненням людей, чи нею тут на погоду ворожили — у нас на руках сліди ритуалу, труп, а наступним номером програми тепер повинні йти бойові маги.
— Протокол пиши! Наказав я Кларенсові, хижо посміхаючись.
Бідний лейтенант, сам уже більше схожий на ґуля, почав діставати з валізи необхідні інструменти.
Коли верталися до міста, я кермував сам — білий все ще був не зовсім притомний. Візничий з мене, звичайно, ще той, але коняка сама рвалася до стійла, лиш притримуй.
— Зараз викликаєте Альфреда, плювати, що ніч, даєте йому матеріали в запечатаному конверті і відправляєте кур’єром. Четверта ступінь нагальності. Супровідний лист я придумаю так, щоб було якнайстрашніше. Нікуди вони не дінуться, примчать сюди одразу!
— А що потім?
— Потім вони шукатимуть наступні вісім трупів, але вже без Макса, це в них займе не менше місяця. За цей час потрібно буде підняти шум, знайти якогось журналіста серед відпочиваючих чи батьків вихованців інтернату, пропхати в пресу статтю, так щоби на кожному рядку «Чудесник» було написано (я маю на увазі — статтю в регіональну пресу). Писаки до цього слова не байдужі! Треба представити все так, щоби необхідність спіймати злочинця стала особистим викликом для ваших вояків, але при цьому впіймати вони його не могли. І хай експерти оцінюють, як довго протримається створений ще там ефект. Якщо повезе, то одну зі своїх посад ви втратите.
— Я не проти.
— А якщо не повезе, доведеться наймати приватного мага. Недешево, але залишати місто без прикриття чорного не можна — це не той випадок, коли можна розраховувати лише на удачу.
Глава 32
На наступний день я розслабився і без мук совісті проспав до одинадцятої години. Маю право! Послали мене, розумієш, замість відпустки у відрядження, працюю їм без вихідних, горю на роботі. Добре що господиня в пансіонаті попалася розуміюча: якби вчора, після трьох годин вичісування зомбі, я б не зміг прийняти ванну (це о другій ночі було), то весь Михандрів горів би синім полум’ям з малиновими іскрами. Нервові зриви бувають не лише у білих!
Заглянувши для форми в інтернат, я виявив, що моя диверсія дала несподівані плоди: замість того, щоб гратися в першопроходців і будувати курені, дітки захоплено лаялися. У виконанні білих це виглядало комічно: всі стояли і говорили одночасно, швидко-швидко, при цьому якось ще і вникаючи у відповіді інших. Я підійшов послухати, що ж їх так пробрало…
— Томасе! — Лючик нарешті помітив брата.
Діти обступили мене з такою швидкістю, що я навіть здригнувся.
— Скажи, скажи, — Лючик смикав мене за рукав, — чому змії скидають шкіру?
— Тому що вони завжди так робили, — знизав плечима я, — чому би й ні?
— Але я ж не скидаю шкіру!
Мамо рідна, і це те, через що у них у всіх мало не істерика почалася? Та-а, емпатом мені не стати — я такого просто ніколи не зрозумію.
— Братику, так ти ж линяєш постійно, а змія — лише раз на рік. Ще не очевидно, кому з вас зручніше.
— Правда? — Лючик розгублено насупився
— А то! Митися не треба, і не смердить, — якщо я правильно пам’ятав, у змії взагалі не було потових залоз.
— Але ж змійці буде зимно, — хлипнула дівчинка з бантиками, — їй потрібен одяг.
Тут я уявив собі змію в пальто і заржав. Напевно, це було дико непедагогічно, але зупинитися мені довго не вдавалося
— А ґудзики? — видавив я з себе крізь сльози. — Ґудзики защіпати як?
Діти були спантеличені. Ой, дурдом! Я, звичайно, знав, що у білих специфічне бачення світу, але щоби до такого ступеню… Ні, треба бути поблажливим і розуміючим. Робити скидки на вік, в кінці кінців. Я спробував сформулювати свою думку простіше:
— Одяг придумали люди, тому що лисі, змії пальтá не треба, і миші — теж. Там де вони живуть, шкура — якраз саме то. Вони же звірі! Вам що, про звірів нічого не розповідали?
— Змія — плазун. Рептилія. — Ввічливо поправив хлопчик в окулярах з медведиком.
— Молодець! Тоді ти знаєш, що змія — холоднокровна. Для чого їй пальто, якщо вона гріється зовні? — Я скуйовдив Лючикові волосся. — Та не партеся ви! Змії живуть на землі мільйони років, значить, все що їм треба, у них є.
— Учитель сказав, що деякі види змій вимирають, — повідомив окуляроносець.
Ось воно що в цьому справа! Цікавий, одначе, перебіг асоціацій.
— Звірі вимирають через те, що люди розорюють поля і будують хати. Звірям потрібна природа, якщо їм не заважати, з ними все буде в порядку. Зрозуміло?
Всі якось несподівано заспокоїлися. Ну і добре. Головне, щоб діткам не забаглося раптом задати сакраментальне питання про смажене порося — на цю тему я спокійно говорити не можу, зате знаю масу анекдотів. Типу, одружився вегетаріанець на доньці м’ясника…
А не чи не може дебілізм бути результатом дії нашого «відкату»? З іншого боку, вчителі теж повинні думати, перед тим як щось сказати. Я вичепив брата з групи білих і повів гуляти в парк, на грані свідомості відчуваючи відсутність чогось важливого…
— А де Петрик?
Братик зітхнув:
— Містер Фокс не пускає його гуляти.
— Як це — не пускає? Розгубився я.
— Містер голос каже, що Петрик хворий, а Петрик написав записочку, що в нього нічого не болить, тільки ноги трохи ниють.
Ні хріна ж собі, вони вже записочками кидаються між собою, змовники малолітні! Піти полаятися з завучем, чи що? Якби я хотів взяти під крило цього ненормального хлопчика, то так, треба було би негайно кидатися в бій, але мені раптом стукнуло в голову, що якщо Петрик щезне з обрію, то забрати Лючика з Михандрова буде набагато простіше. Тому я вирішив діяти більш цивілізованими методами:
— А знаєш що? Підемо, побалакаємо з директрисою.
Місіс Гемуль була рада (!) мене бачити, але при цьому виглядала втомленою і задьорганою, а емоційний і фізичний стан мага міцно зв’язані між собою. На столі, ніби якимись чарами, з’явився жасминовий чай і кошик з фігурним печивом (Лючик почав копатися в ньому в пошуках «сонечок»). Вона зрозуміла одразу, про що ми намагалися запитатися.
— Це сумний інцидент, абсолютно недопустима ситуація, містер Фокс мене неприємно здивував. Скажу прямо, він дуже хворобливо відреагував на вашу появу,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.