Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

але я була певна, що він впорався зі своїми емоціями. І раптом…. Головне — абсолютно не мотивовано ж! Проблема в тому, що містер Фокс є офіційним опікуном Петроса. Він має повне право просто забрати з хлопчика геть з інтернату. Мені потрібен час, щоб знайти місіс Кормаліс і врегулювати це питання, на жаль, вона зараз не в Михандрові.

— Несподівано поїхала, так? — у мене животі неприємно замліло.

— Якраз перед святами, — кивнула місіс Гемуль, — я думаю, вона от-от повернеться.

Може і повернеться. Я був впевнений, що увага Кларенса і активність комісії приборкали маніяка, а якщо — ні? З іншого боку, таких складних співпадінь просто не буває.

— Я радий, що ви не пускаєте справи на самоплив.

Вона трохи збентежилася:

— У зв’язку з цим у мене прохання до вас обох.

Я уже зрозумів, куди вона хилить.

— Містере Тангор, чи могла би я вас попросити на деякий час утриматися від відвідання школи?

— Ти як, братику?

На фізіономії Лючика можна було побачити важку боротьбу між кількома взаємовиключними бажаннями:

— Якщо так потрібно для Петрика… А надовго?

— Всього на пару днів, — заспокоїла його місіс Гемуль.

— Тільки врахуйте, я тут до кінця свят, не довше, — попередив є

— Не тривожтеся, ми розв’яжемо це непорозуміння максимально швидко.

— Добре. Тоді я завтра зателефоную.

Ми допили чай і розпрощалися з місіс Гемуль.

Лючик провів мене до брами, ми трохи посиділи в сквері. Я остаточно прийшов до висновку, що не залишу брата в Михандрові, наодинці з закляттям і психованими вчителями. Хай права опіки у мене немає, але це я плачу за навчання, і дідько його візьми, якщо Джо нічого не зробить так, як мені треба.

— Я тобі серйозно кажу, подумай над тим, щоби змінити школу. Редстон — велике місто, купа розваг, зоопарк є.

— А якщо так всюди? — печально спитав Лючик

— Ні, тут без сумніву якась патологія.

— І що ж, по-вашому, в нашій школі неправильно? — Фокс був тут як тут.

Виглядав завуч бадьоро, ніякі сумніви його не мучили. Він ніби поспішав виштовхати мене за ворота і нависав над Лючиком настільки хазяйновито, що я його чуть прокляттям не довбанув. Ну, ти в мене зараз потанцюєш.

— Наприклад — ви. Нормальний вчитель не стане брехати в очі учням.

Він аж розгубився:

— Я ніколи…

— Третього дня, Милошеві? Навіщо ви набрехали йому, що його кіт буде з ним завжди? Ніби ви не знаєте, скільки живуть кішки, а скільки — люди!

Він був вражений, не інакше, думав, що я тут ходжу і нічого навколо себе не бачу і не чую.

— Я повинен був сказати хлопчикові, що його пухнастий друг помре у нього на руках? — м’яко посміхнувся Фокс, впоравшись зі здивуванням.

— Ви повинні були сказати хлопчикові, що кошенятко придумане для того не для його розваг. Кошеня хоче гуляти дахами, любити кішок і сцяти під кріслом, очікувати від нього чогось, що не відповідає його природі — егоїзм, а вимагати безсмертя — некромантія чистої води. Ви пропонуєте виховувати з Милоша некроманта?

Фокс аж зблід:

— Зомбі — це вже скорше ваша парафія, — майже прошипів він.

— Так, я їх роблю, але я можу їх і знищувати, а у Милоша в кращому випадку вийде тільки перша частина. Щоб хлопець буде робити, коли зрозуміє, що труп, який раптом ожив, це вже не його улюбленець?

Я шкірою відчував як наростає увага, на мене дивилася з усіх боків, і мені хотілося звучати якмога патетичніше.

— Світ треба любити таким, яким він є, а не виколупувати з нього найсмачніше, як родзинки з булочки. Не все, що тобі подобається — добро, і не все що тебе ранить — зло. Серед ваших учнів є дівчатка, як ви їм будете пояснювати, що таке полóги?

Тут він навіть позеленів

— Ви не любите немовлят? — м’яко промурчав я, — чи не знаєте, звідки вони беруться?

Фокс розвернувся і втік. Вся біла дрібнота, що товпилися в сквері, з тихим шур-шур-шур розступилися, даючи дорогу. Знай наших! Я побив Фокса специфічною для білих зброєю — дав інше ПОЯСНЕННЯ — і тепер вони не заспокоються, поки не визначать, яке з пояснень правильне. Бідні вчителі! Мушу признаюся, фраза про булочку була домашньою заготовкою, я придумав її ще коли намагався позбавитися кошмарів, викликаних видінням Білого Халака.

Видіння у чорного! Комусь розповів — засміють!

— Якщо вирішиш залишатися тут, — сказав я Лючикові, ніколи не слухай, що каже цей чувак. У нього не всі дома!

— Мені теж так здавалося, — дуже серйозно кивнув малюк, — але я не знав, чому.

Хто би знав, як мені набридло це розмусолювання всього на світі!

— А тобі не плювати, чому? — гмикнув я. — Це робота вчителя — розуміти більше, ніж учні, а не лише говорити переконливо. Теоретик, блін.

Таким чином, я все-таки отримав свої вихідні, хай і проти власної волі. Тепер в мене було достатньо часу, щоби побродити Михандровом і відвідати всі його нечисленні пам’ятки старовини, хоча справа, власне, не в них. Місто було цікаве саме по собі. Буває така в деяких речей така властивість — древність без ветхості, її ніколи не побачиш в убогих мазанках, гронами наліплених одна на одну. Воно закладається разом з першим каменем у фундамент і потім росте століття за століттям. І начисто убивається, якщо розбавити справжню древність хоча би краплею сучасного дизайну. Так от, Михандрів просочився цим відчуттям настільки сильно, що визначити його вік стало майже неможливим. Я впевнений, саме таким місто було задовго до того, як з’явилося закляття, і таким самим воно залишиться через багато років після нас: білі стіни, черепиця дахів, низькі кам’яні огорожі — ніби ілюстрації у шкільній хрестоматії. Правда, виноградники в околицях Михандрова не росли (Альфред щось сказав з цього приводу, але в мене в мозку нічого не відклалося), зате на набережній жив мужик, який справно забезпечував ціле місто свіжим пивом. Дорогу до його закладу я знав уже на другий день — стильний підвальчик з величезними бочками, дерев’яними столами і неодмінними в’язанками часнику. Від кращих редстонських ресторанів цей заклад відрізнявся хіба відсутністю каміну (а навіщо він тут?) і дещо обмеженим меню (переважно — риба). Я серйозно задумався, чи не завести мені собі будиночок в Михандрові, хоча, якщо подумати, як воно тут в середині літа…

Знаю, це звучить егоїстично, але перерва у спілкуванні з білими була мені життєво необхідною. В кінці кінців, фізичний стан мага залежить від душевного, а я боявся навіть помислити, чим могло би закінчити для це для мене повне згортання мозку. До того ж, з дня на день у місто мали прибути емісари з Артрома, а різкий перехід від спілкування з білими до спілкування з бойовими магами шкідливий