Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Азада Фортена, — заявив він, опановуючи себе.

— Уже зроблено. Тієї ночі Фортен передав дитину повитусі, мадам Дюран.

— Що? Дружині начальника станції? Вона ненавидить Олену. Вона якось кинула їй каменем у голову. Вона ще й досі опікується ним?

— Ні, вона передала ваше немовля годувальниці в Сантер. Ми дізналися кому і зв’язалися з цією особою. Тільки вчора отримав її відповідь.

— Ну... — нетерпеливився Александр.

— Вона пише, що якийсь священник у супроводі якоїсь дами прийшов забрати дитину. У нього була записка від Азада Фортена з дозволом. Ця дама не вперше стає годувальницею, і щоразу як забирали дитину, вона про неї більше ніколи не чула. Вона думає, що дитину передали громадській благодійній організації і, може, відвезли у ясла, але ні в чому не впевнена.

— У ясла? Але ж наша дитина не незаконна!

— Не забувайте, що за законом ви не є батьком.

Слова адвоката вплинули на Александра. Переконаний Оленина дитина так само і його дитина, йому й на думку не спадало, що він не зможе заявити свої батьківські права.

— Але ж Олена — його мати! — прогримів він. — Ніхто не може стверджувати протилежне. Наше дитя — не сирота.

— Мати вашого сина — злочинниця-втікачка, звинувачувана в тому, що вбила батька своєї дитини.

— Не називайте Олену злочинницею, благаю, — попросив Александр.

— Для влади втеча Олени є зізнанням. Якщо вона вирішить заявити свої права, то має стати ув’язненою й постати перед судом. Якщо ж ні, то його батько мертвий, а мати зникла, тож ваша дитина стає вихованцем держави.

— Це жахливо! — вигукнув Александр.

— Я теж такої думки, але наш кабінет не отримував мандат на пошуки. Коли ми ставимо запитання, ніхто не зобов’язаний нам відповідати. Насправді тільки батько чи мати можуть довести свої права на цю дитину.

— А хіба дитина не має особливих прав?

— Привілеї, які суспільство визнає за дитиною, виконуються через дорослих, у них не має власної незалежності до досягнення повноліття. А тут — особливий контекст. Відповідно до закону батька цього малюка вбито, а мати — втікачка.

— Звичайно непросто, — погодився Александр. — І я нічого не можу вдіяти! Якби ви знали, як я страждаю! Прошу, зробіть усе, що у ваших силах, і тримайте мене в курсі ваших кроків.

Метр Ляпуент пообіцяв і відкрив теку з документами, що лежала перед ним.

— Та прийшов я до вас сьогодні вранці з іншого приводу.

— Якась добра новина?

— Ні, мені шкода.

— Що ще трапилося?

— Мадам Мері-Ен Робертс, та, про яку ви казали, що саме їй належить ідея фіктивного шлюбу... Вона померла минулого березня.

— О Боже! Тільки не це! Тож неможливо довести, що Олена могла би скасувати шлюб.

— Боюсь, що ні.

— Може чоловіку мадам Робертс було щось відомо? Він міг би свідчити замість неї.

— Майор М’юрей Робертс каже, що дружина казала про закохану молоду пару, яка хоче одружитися. Він пригадує, що втрутився, щоб звільнити хлопця, якого звинувачували в агресії щодо військового, й дозволити йому відбути весілля саме перед відправкою до табору Спіріт Лейк. Дружина ніколи не казала йому, що йдеться про щось інше.

Вражений, Александр мовчав.

— Без свідчення мадам Робертс, щоб підтвердити фіктивність шлюбу, — заявив адвокат, — Олена — просто заміжня жінка. Тож у неї був мотив убити свого чоловіка, якого вона зрадила з вами.

— Але ж той негідник зґвалтував її! — запротестував Александр. — Присяжні мають взяти це до уваги.

— Знаєте, на жаль, чоловіка не можна звинуватити у зґвалтуванні своєї дружини, до того ж немає жодних доказів, що саме він її зґвалтував. Ви казали, він заперечив, що саме він був нападником, — нагадав Арман Ляпуент.

— Але ж Олена знає, що то був він!

— Її слово проти слова її чоловіка, а сьогодні її звинувачують, що вона його вбила. Я схильний думати, що присяжні повірять радше версії жертви. Краще не згадувати про зґвалтування, цей факт додає ще одну причину, чому Олена могла вчинити злочин, у якому її звинувачують.

Александр був розгубленим.

— Ви говорили з Абіґаль Фрайман про шлюб за домовленістю? — запитав він. — У таборі вона була кращою подругою Олени і її довіреною особою. Вона їй точно казала про це.

— Це й надалі буде Оленине слово проти слова Тефаняків, бо батьки Петра заперечують, що брали участь у цьому обмані. Я казав вам про це?

— Вони збрехали під присягою.

— Поліна стверджує, що бачила, як ви йшли з місця злочину. Тож вони впевнені, що ви з Оленою вбили їхнього сина. Зрозуміло, що вони ненавидять вас.

Александр обхопив голову руками.

— Без прямих доказів мені видається неможливим, щоб вас визнали винним у зумисному вбивстві.

— Прекрасна перспектива, — сказав глузливо Александр. — Я уникну смертної кари, щоб провести решту свого життя у в’язниці. Я платитиму за злочин, якого не вчиняв, тоді як справжній вбивця й досі на свободі.

— Слідчі дії тривають. Сподіватимемося, що з’являться нові дані, які конкретизують нашу лінію захисту, — сказав юрист підводячись. — Щоб там не було, ви можете розраховувати на мене. Я ваш адвокат і вперто захищатиму вас, як тільки вмітиму.

Зоставшись сам, Александр упав на стілець. Йому здавалося, що всі зорі зійшлися йому на шкоду. Ніколи в житті він не почувався таким безпомічним перед обличчям долі. Коли був молодшим і чув розмови про деякі справи, він часто питав себе: люди, яких визнали винними, чи були такими насправді. Коли він навчався, його приваблювало право, та йому й на думку не спадало, що одного дня саме він постане перед правосуддям.