Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Розділ 26. Відродження

Ксюша

Прокинувшись наступного ранку, я відчула себе більш живою, ніж будь-коли раніше. Зараз, лежачи у м’якому ліжку в улюбленій піжамі, я не могла повірити, що мало не сталося вчора. Що я мало не наробила.

Добре, що Макс опинився поруч так вчасно. Мабуть, якби він не з’явився, мене б уже не було. Як я могла б так вчинити з мамою? Вона б цього не пережила.

До речі, про маму...

Стрепенувшись, я потягнулася за телефоном. Він знайшовся на дерев’яній підлозі поруч із ліжком. Вчорашній вечір перетворився на спалахи пітьми і світла. В одному з них Макс відвіз мене додому. Щойно я опинилася у своїй кімнаті, як одразу заснула.

Добре, що подруги мене не бачили, зайняті власними справами. Вже сьогодні вони збиралися на боксерський поєдинок Влада – колеги Лери, до якого Ліза проявляла значно більше ентузіазму, ніж до простого знайомого.

Відклавши роздуми на потім, я розблокувала екран і знайшла номер мами. Вона відповіла після другого гудка.

– Ксюшо? – почула я її стривожений голос. – Нарешті ти подзвонила! Я так хвилювалася...

Я винувато зітхнула. Після сварки вона дзвонила мені ще кілька разів, але я ніколи не відповідала.

– Вибач, – тихо промовила я. – Я... не могла раніше.

В багатьох сенсах.

– Нічого, доню, – ласкаво озвалася вона.

Її доброта і всепрощення завжди робили зі мною дивні речі. Я схлипнула один раз. Потім другий, уже голосніше. А тоді заридала уголос.

– Ксюшо? Що з тобою?

– Я так помилялася, – видавила я. – Пробач мені, будь ласка.

– Я не серджуся, – тихо вмовляла вона. – Всі помиляються. Навіть я. Мені теж є за що просити пробачення у тебе і в Даші.

– Я люблю тебе, – прошепотіла я, шморгнувши носом.

– А я тебе – ще більше.

Коли я, нарешті, заспокоїлася, мама обережно поцікавилася:

– Ти часом не знаєш, чи не з’явився у Даші хлопець?

– Хлопець? – недовірливо перепитала я.

Уявити сестру, яка з кимось зустрічається, було неможливо. А хлопця, здатного витерпіти її характер – тим паче.

Мама зітхнула.

– Вона стала пізно повертатися додому. А що відбувається, коли я на роботі, я взагалі не знаю. Вона явно щось приховує.

Я нахмурилася. Її нова подруга, Міра, здавалася дивакуватою, але хорошою дівчиною. Усе мало налагодитися після того, як Даша розсварилася з Альоною і тією компанією.

– Може, вона просто з подругою гуляє? – з сумнівом промовила я.

– Навряд, – стурбовано заперечила мама. – Вони з Мірою часто приходять до нас. Ця дівчинка ніколи не затримується допізна. 

– Хм, – озвалась я. – Тоді навіть не знаю. Ми нечасто бачимося в універі. А коли бачимося...

Я раптом урвалася, пригадуючи, як Даша дивилася на Дениса щоразу, як бачила в кафе. І як він засудив її за сварку зі мною, а потім кинувся наздоганяти. Тоді я не надала цьому великого значення, але якщо подумати...

– Когось згадала? – з надією спитала мама.

Та ну. Не може такого бути. Денису подобається Ліза!

– Ні, – струсивши головою, відказала я. – Просто задумалася.

Поговоривши ще трохи, ми попрощалися. Я відклала телефон на ліжко поруч і встала, потягуючись після довгого сну. По всьому виходило, що я проспала не менше дванадцяти годин. Добре, що сьогодні була субота.

Не пройшло й кількох секунд, як смартфон завібрував від нового повідомлення. Останній тиждень я прагнула тиші, тому перевела телефон на вібрацію.

А може, це Макс?

Схопивши телефон, я розчаровано зітхнула.

Антон: Привіт. Ти там ще не запліснявіла вдома сидіти?

Губи смикнулися у спробі посміхнутися.

Ксюша: Привіт. Поки ні, а що?

Я не збиралася розповідати Антону про те, що сталося вчора. Це було чимось особистим між мною і Максом. Лише Макс розумів, скільки малювання важило для мене. І лише він знав, як мене заспокоїти.

Антон: Ну, я боюся, що це скоро станеться. Тому вже розробив план порятунку (смайлик зі сміхом).

Я пирхнула і тепер всміхнулася по-справжньому.

Ксюша: Який ще план?

Антон: Відвезу тебе в місце, де вміють веселитися.

За кілька секунд в чаті з’явилася фотографія. На зображенні була незнайома вивіска клубу «У Джонні» з ковбойським капелюхом, вдягнутим на літери.

Ксюша: Вибач, але я не в настрої для нічних клубів.

Антон: Я теж. Тому ми поїдемо сюди.

Я підняла брови, заінтригована. Якщо це не нічний клуб, то я зможу витримати один вечір. Мені давно пора розвіятися – я дійсно відчувала, що вже задихалась в стінах студії. Домовившись, що Антон заїде за мною завтра ввечері, я знову відкрила фотографію. Подумавши трохи, опублікувала її у соцмережі з підписом:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍