Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

було враження, ніби вона добре їх знала. Вона розглядала їхні речі, вивчала результати їхніх пошуків в інтернеті, розмовляла з їхніми друзями, спілкувалася з їхнім сином, якому пощастило вижити. «З їхніми синами, які вижили», — нагадала вона сама собі. Їй хотілося висловити свою повагу.

Задзвонив мобільний. Вона вже виходила з номера й спершу вирішила було не відповідати. Їй хотілося прослизнути до церкви непомітно разом з іншими людьми замість того, щоб заходити посеред похорону і привертати загальну увагу. Але дзвонили з Фішкіллської колонії.

— Агентка Келлер, — відповіла вона на дзвінок.

— Доброго дня, я Мардж Бойль із Фішкілла, ви телефонували мені кілька днів тому. — Голос у мобільному лунав утомлено й байдуже.

— Так, дякую, що знайшли час передзвонити. Я завершую роботу над справою, залишилися останні дрібниці, перш ніж передати її до архіву. Ви б не змогли надіслати мені перелік осіб, які відвідували Деніела Пайна протягом останніх пів року?

Оскільки раніше уже траплялися випадки, коли під час розслідувань мав місце витік інформації, Келлер постаралася зробити так, щоб її запит виглядав дріб’язковою частиною рутинної службової процедури.

— Запросто. У нас є електронні копії. Якщо зачекаєте хвилинку на лінії, я негайно вам відправлю на електронну скриньку. Давайте ваш емейл.

Келлер назвала, на ходу підхоплюючи ключі й сумку, щоб потім негайно бігти до дверей і встигнути на похорон. Вона чула, як жінка на іншому кінці неквапно клацає по клавіатурі. Її час збігав в’язничним темпом.

— Вибачте, я дуже поспішаю на похорон, а тому…

— Бідолашний Дені, — промовила жінка, не збагнувши натяку.

— Так, і дуже шкода, що начальник колонії не надав йому дозволу на те, щоб бути присутнім на похороні. Але я розумію: брак персоналу і все таке…

— Чекайте, — перебила її жінка, — то ви нічого не знаєте?! Вас не повідомили?!

— Повідомили про що? — перепитала Келлер, якій навіть на думку не спало очевидне запитання: хто повинен був повідомити її про щось, окрім оцієї «працівниці», з якою вона розмовляла по телефону?

— Святий Боже! — Жінка помовчала. — Учора на Дена Пайна вчинено напад. Лікарі не певні, що він виживе.

***

Минуло ще пів години, перш ніж Келлер дісталася до церкви. Вона запізнилася, тому що їй довелося спершу повідомити Стена про те, що сталося з Дені Пайном, перш ніж новина просочиться у медіа.

Церква не справила на неї враження. Ніякої тобі гостроверхої дзвіниці зі столітнім фундаментом. Замість неї сучасна будівля, яку можна було запросто прийняти за банк, якби не кольорові вітражі на вікнах та вивіска над дверима. Уздовж дороги рядком стояли мікроавтобуси журналістів із супутниковими антенами на даху і тимчасові, зведені нашвидкуруч ятки, щоб захистити телевізійне обладнання від неминучого дощу. Перед входом товпилися журналісти, тримаючи в руках паперові стаканчики з кавою та позираючи в люстерка, щоб востаннє перевірити грим перед закінченням прощальної церемонії у церкві.

Келлер поставила машину поряд з кількома іншими, незаконно припаркованими просто на траві у дальньому кінці переповненої народом площі. Вона йшла швидко, і журналісти не звертали на неї уваги. Несподівано вітер стих, небо набуло дивного зеленкуватого кольору. Над головою ударила блискавка.

Келлер увійшла до притвору, там панувала тиша. Лише з глибини правого нефа із-за подвійних дверей лунали чиїсь тихі голоси. Келлер завагалася, заходити чи ні, їй не хотілося переривати церемонію, аж тут із дверей вийшов чоловік у темному костюмі й рушив до кімнати з позначкою чоловічої вбиральні. Келлер притримала двері, перш ніж ті зачинилися, і завмерла, вражена різким звуком сирени, що завила надворі.

Що за чортівня?

Келлер збагнула, що то попереджувальна сирена про наближення торнадо. І тут родині Пайнів не поталанило, ніякого спокою.

Двері відчинилися, учасники похорону почали виходити. Вони організовано вервечкою просувалися до сходів, що вели донизу, неподалік від убиралень. Келлер несподівано для себе опинилася у загальній черзі. Літній чоловік перед нею охав щоразу, коли опускав неслухняні ноги на чергову сходинку.

— Як завжди, тільки страху наганяють! — пробурчав старий. — Ми ще й спуститися не встигнемо, а гроза вже мине.

Келлер подумалося, що так поводяться кругом, куди не подивися. У Манхеттені люди не бояться терористичних атак. У Сан-Франциско нікого не налякаєш землетрусом. У Флориді роззяви стоять на пляжі, спостерігаючи за ураганом. А тут народ неквапно спускається до підвалу, коли з неба насувається загроза торнадо, що нищить усе на своєму шляху.

Напевно, у неї самої вигляд був переляканий, чи, може, у ній просто легко було впізнати приїжджу, бо, коли вони нарешті спустилися до підвалу, якась літня жінка взяла її під руку і сказала:

— Не хвилюйся, дитинко. У нас таке часто трапляється, нічого страшного.

За кілька хвилин у підвалі стало повно від учасників похорону. Келлер стояла біля дошки для оголошень із приколеними на ній повідомленнями про благодійний ярмарок, спортивні змагання, збір скаутів і намагалася не перечепитися через звалені під стіною складні металеві стільці. Вона оглянула натовп у пошуках Мета.

У дальньому кутку приміщення невеличкий гурт скупчився навколо Метової тітки. Поряд із Сінді стояла якась чорно­шкіра жінка, а нижче Келлер помітила голову: напевно, Метів дід сидів на стільці. Мета видно не було.

У другому кінці вона побачила гурт студентів, доволі колоритна компанія. Неймовірної вроди білявий молодик, юнак-індієць з хитруватим поглядом, кореєць такого височенного зросту, що йому доводилося нахилятися, аби не набити ґулі на голові, чорношкіра красуня з добрими очима і мініатюрна дів­чина з потеклим від сліз макіяжем. Мабуть, Метові друзі з Нью-Йорка, вирішила про себе Келлер. Із ними Мета теж не було.

Їй треба було поговорити з ним. Звісно, не найкраща мить повідомляти про те, що сталося з братом, але Сара не хотіла, щоб він дізнався про напад від журналістів. Вона вже почала звикати до того, що для Мета стала чорним вісником, який приносить лише погані новини.

Сара придивилася до ще однієї групки. У її центрі стояв губернатор, а навколо — його свита. Дивно, що не було жодної наведеної на нього телекамери. Отже, ніякої поживи для авторів «Жорстокої натури», хоча Келлер була впевнена, що тітка Мета заборонила Адлерам навіть на сто метрів наближатися до місця похорону. Через натовп пробирався пастор, щоб поговорити з губернатором.

— Добре, шановні, — промовив голосно губернатор, перекриваючи загальний гомін. Поряд із ним стояв пастор. — Тривога минула, прошу всіх повернутися нагору.

Він вказав рукою у напрямку сходів. Натовп розступився, пропускаючи вперед Метового діда й тітку. Старого чоловіка