Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

підтримувала доглядальниця, погляд у нього був зляканий і непевний.

Келлер стояла і спостерігала, як люди один за одним виходять із підвалу. Вона шукала очима Мета, сподіваючись вчасно його помітити й відвести убік. Врешті вона вирішила, що попросить його зустрітися й поговорити після служби. Зачекати і розповісти про брата потім. Келлер швидко перевірила в мобільному, чи не потрапила новина про напад на Дені до інтернету. Ще ні.

Увагу Келлер привернули два електронних листи, що прийшли один за одним. Перше — службовиця з в’язниці надіслала перелік відвідувачів Дені Пайна. З ним вона може ознайомитися пізніше. Другий — комп’ютерники ФБР вияснили, хто надіслав відео з вечірки на форум сайту «Свободу Дені Пайну» — якась жителька Адейра із місцевих, чиє ім’я Келлер нічого не говорило.

Келлер поглянула у бік сходів. Там все ще було повно народу. Щоб не гаяти часу, Келлер надіслала повідомлення із запитом місцевим колегам, аби дізнатися більше про жінку, яка надіслала анонімну інформацію. Затим натиснула на файл із переліком відвідувачів Дені. Він був короткий. Візити родичів. Адвокати. Але одне ім’я привернуло її увагу — Ніл Фленеґен. Десь вона вже його чула, а от де саме? Келлер вирішила скористатися найсекретнішою зброєю для боротьби з криміналом кожного порядного агента ФБР: вбила ім’я у рядок пошуку Ґуґл.

На екрані мобільного зарясніло від газетних заголовків.

Фленеґен був замішаний у секс-скандалі, пов’язаному з колишнім губернатором. Він був організатором нелегальних вечірок для губернатора та його заможних гостей. Неповнолітні дівчата. Наркотики. Слідча рада присяжних визнала його винним, і тепер усі чекали, що він здасть губернатора та інших з його кола.

З якого дива йому навідуватися до Дені Пайна? І всього за два тижні до убивства його батьків професіоналом. Вона згадала свою зустріч із кіношниками. Вони сказали, що у Шарлот було таємне паралельне життя, дорослі знайомі чоловіки. Деякі газети наводили цитати головного прокурора, помічника федерального прокурора з Лінкольна. Келлер швиденько набрала емейл Стенові. Їй треба було терміново поговорити з Фленеґеном.

Розділ 56. Мет Пайн

Мет ішов вулицею під похмурим, незвично зеленкуватим небом, йому на чоло падали поодинокі краплі — передвісники неминучої зливи. Принаймні перестали вити сирени, оскільки загроза утворення торнадних хмар минула, а тому єдине, чим ризикував тепер Мет, — промокнути до нитки. Він повинен був повернутися до церкви. Він не хотів озиратися і шкодував, що пропустив церемонію. Та чи справді шкодував?

Він не знав, куди йти. Папіллон-Роуд — відрізок асфальту, що нікуди не вів. Перетнув церковний ігровий майданчик для учнів недільної школи і вислизнув через дірку в огорожі, щоб уникнути зустрічі з журналістами, які чекали за центральним воротами.

Набридливо нило плече. Це нагадало Метові про його марш-кидок на виживання в Тулумі. Невже це сталося всього три дні тому? Невже це правда? У вузьких чорних туфлях іти було незручно. Перш ніж вилетіти з Нью-Йорка, Ґанеш навідав­ся до його гуртожитку і привіз йому все необхідне — одяг та взуття — для похорону. Неймовірний і продуманий вчинок, Метові цілого життя не вистачить, щоб вдосталь віддячити друзям за їхню підтримку. Він так багато чого сприймав у житті як належне — більше такого не станеться.

Позаду нього якась машина двічі коротко посигналила. Мет озирнувся і поглянув на автівку, що швидко наближалася. Лобове скло рясніло від дощових крапель, а тому обличчя водія він не розгледів. Мет не мав бажання спілкуватися з журналістами. Автівка загальмувала поряд, скло вікна опустилося.

— Ти не чув, що наближається торнадо? — З машини з легкою усмішкою на вустах на нього дивилася Джессіка Вілер. На ній була чорна сукня, волосся забрано у тугий вузол, шию прикрашала низка перлів. Напевно, вона помітила, як Мет вислизнув із церкви, і поїхала слідом.

— Куди йдеш?

— Нікуди.

— Тоді нам по дорозі, — відповіла вона, тихенько їдучи поряд.

Мет зупинився, автівка — теж. Він зазирнув усередину.

Джессіка кивнула, запрошуючи сісти поряд.

Метові справді хотілося побути наодинці — принаймні так йому здавалося.

Джессіка сиділа і мовчала, чекаючи, що він вирішить.

Ноги справді боліли. Він сів у машину, його огорнуло хвилею гострих приємних парфумів Джессіки.

Вона натиснула на газ, і машина рушила.

Дощ усе ще сіяв потихеньку, не перейшов у зливу. Двірники на лобовому склі моталися туди-сюди.

— Хочеш поговорити? — поцікавилася нарешті Джессіка.

— Не дуже.

— Добре. А випити?

— Це вже краще.

Джессіка кивнула, поглянула у дзеркальце заднього огляду, потім різко розвернулася прямо посеред дороги.

Уже за кілька хвилин вона відмикала двері центрального входу до бару «Водопровідники». До відкриття залишалося ще кілька годин, а тому в барі було темно й тихо. Джессіка увімкнула світло, кинула ключі на барну стійку і підійшла до музичного автомата.

Мет сів на один із високих стільців біля стійки і мовчки спостерігав за нею у дзеркало на задній стінці бару. У своїй строгій чорній сукні Джессіка виглядала недоречно посеред бару поряд із музичним автоматом. Зал заповнила музика.

Джессіка підійшла ближче й стала за стійку.

— Бон Джові? — запитав Мет.

Тепер Джессіка стояла навпроти нього.

— Мій дядько придбав цей автомат тридцять років тому, і в мене не вистачило духу змінити музику. Та й кому не до вподоби час від часу трохи послухати Бон Джові? — Вона вказала рукою на пляшки з лікерами на полиці. — Що питимеш?

— Мабуть, пиво.

— Та годі тобі! — розчаровано вигукнула вона. — Зачекай, я сама знаю.

Вона взяла склянку, кинула туди кубик льоду і взялася змішувати якісь інгредієнти. Нарешті налила й протягнула склянку йому.

Мет підняв склянку, поглянув на світло: прозорий кубик плавав у коричневій суміші разом з кружальцем лимона:

— Що це?

— Старий перевірений рецепт.

Мет запитально повів бровою:

— Щось із химерних фантазій Дона Дрейпера чи твоїх…

— Цить! Спробуй спершу.

Він сьорбнув. Справді смачно. Терпке і разом з тим солодкувате.

— Я ніколи не вважав себе прибічником старих, традиційних поглядів, але мені подобається.

Вона кивнула, налила собі пива з іронічною посмішкою, ніби визнаючи, що даремно кепкувала з нього кілька хвилин тому, коли він теж збирався пити такий заяложений напій, як пиво. Пригубила, від чого на верхній губі в неї залишилася смужка білої піни.

Вони поговорили кілька хвилин про те й про інше.