Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

себе Франциском Пісарро, що постав із могили, щоб удруге забрати викуп Атауальпи.

Росіянин шанобливо торкнувся плити з барельєфом. На пальцях щось лишилось. Він підніс їх до очей і розгледів на пучках шар сірого пилу. Торкнувся в іншому місці — те саме сухе оксамитове відчуття. Пил. Нахилившись, Сьома побачив на плиті товстий шар порохняви. Хлопець протиснувся вглиб приміщення, топчучи розсипані витвори із золота, проте, до чого б не торкався, всюди намацував пальцями пил.

Критичний розум узявся швидко зіставляти факти. Пил на золоті, зате маркування на кожному камені, виколупаному зі стін Паїтіті. Єдина лампа, та й та, здається, от-от згасне, зате поруч — вичищений до блиску склад, де кожна полиця з камінням має індивідуальне освітлення. Що за безглуздя? Що це, в біса, за єресь така? Чому вони ігнорують мільйонні запаси золота, та носяться з убогими каменюками?

А тоді раптово Сьома осягнув, що кімната із золотом — зовсім не те, через що йому і його друзям заборонили спускатись у низинні галереї. Хлопець утямив, що далі коридором, у ще глибших надрах, знаходиться дещо важливіше, потужніше, щось таке, що примушує Джейсона ігнорувати неосяжні багатства Твердині.

Сьома розвернувся, гадаючи, чи не сфотографувати плиту, проте швидко роздумав (це лише шматок металу!) та прибрав руку з «Nikon’а». Він вислизнув із кімнати, забувши вимкнути єдину справну лампу.

Клац! Світло. Клац! Темрява…

LXXXV

Через збудження Сьома проґавив критично важливий момент. Попри виняткову прозірливість, росіянин не здогадався, що датчик руху, що посилає сигнал на припасований під стелею світильник, із легкістю може передавати цей самий сигнал кудись іще, скажімо, на спеціальний комп’ютер, який стоїть під навісом на горішній терасі. Тієї миті, коли Сьома залишив кімнату зі скарбами та продовжив спуск галереєю, один із вартових-перуанців знавісніло гатив у двері котеджу, будячи Джейсона, а другий із автоматом напоготів і затиснутим у зубах ліхтариком мчав углиб Твердині, щоб затримати порушника…

LXXXVI

Третє приміщення виявилось іншим. Сьома зрозумів це, ще навіть не наблизившись.

Вхід був прямокутним, як і до «фіолетової» кімнати, проте обкладеним світлим каменем. А ще із приміщення розходилось химерне світіння. Щось усередині кімнати наповнювало повітря перед хідником хвилями м’якого зеленкуватого світла. Сьома завмер, почекавши, доки згасне лампа над головою, та переконався, що йому не ввижається: хвилі стали об’ємнішими, світло — густішим.

Кілька кроків — і Сьома втрапив до кімнати з білого мармуру. Приміщення мало форму куба, всі грані якого облицьовували відполіровані плити лілейного кольору. Лиш де-не-де на стінах і стелі проступали жовті прожилки. Дивовижна урочиста білість, здавалося, витискає геть чорноту, що заповзала з коридору.

На висоті трьох метрів від підлоги по контуру стін тягнулася прокладка з невідомого зеленого матеріалу, що був джерелом фосфоресційного світіння.

Проте найбільше захоплювало інше.

Опинившись у кімнаті, Семен уперся поглядом у незрозумілий малюнок, який займав більшу частину протилежної від входу стіни. На білому мармурі розташувалися вісім пар сірувато-чорних відбитків людських долонь. Кожну пару відмежовував чорний символ. Угорі над колонками людських долонь стояли поряд чорний кружечок і щось, що змахувало на відбиток великого пальця.

Стіни ліворуч і праворуч укривали безліч інших написів, як міг судити Сьома, сформованих винятково з восьми символів, розміщених поміж парами долонь.

Семен наблизився впритул і побачив, що відбитки не намальовано. Він не уявляв, як їх могли нанести на таку тверду поверхню, проте розрізняв плетиво ліній на внутрішній поверхні та розумів, що це не картинки, а відбитки долонь живої людини. Складалося враження, що зображення випалили на мармуровій плиті. Щойно подумавши про це, Сьома тихо реготнув. Ідея відгонила бородатими анекдотами про Чака Норріса. Хто здатен випалювати долонями по відполірованому каменю?!

Хлопець зосередився на символах. Спершу вирішив, що їх висікали з іншого каменю, після чого вставляли в акуратно підігнані виїмки в мармурі, та, провівши пальцем по кількох знаках, не знайшов стиків. Чорні символи виявилися частиною мармурової плити, так, наче вони були в камені ще до того, як монолітний блок розрізали на плитки.

«Неймовірно…» — він забув про біль у нозі, хвилі якого час від часу підіймалися стегном і досягали промежини, примушуючи яйця хворобливо стискатись.

І лише потім Сьома зауважив у проміжках між пальцями долонь чорні кружечки, відпечатані в мармурі. Кількість кружечків на кожній парі відбитків була різною.

Росіянин відступив на три кроки, схопив камеру та почав фотографувати. Він так захопився, що не почув, як коридором прибіг охоронець. Сьома збагнув, що його спіймали на гарячому тільки тоді, коли перуанець ударом приклада АКМ ззаду по потилиці звалив його додолу.

LXXXVII

14 серпня 2012, 00:07 (UTC -5)

Паїтіті

Джейсон і перуанець, який його розбудив, чекали на Семена та конвоїра в переході перед поворотом до «нори». Угледівши Джейсона зі скам’янілим обличчям і дивним срібним блиском у очах, Сьома затремтів, нога підігнулась. Якби не гіпс і милиця, хлопець осів би на долівку там, де стояв. Вартовий штовхав його перед себе. Роблячи навмисно маленькі кроки, немов засуджений, що йде на ешафот, Сьома раз за разом озирався за спину. Це йому ввижається, чи очі Джейсона справді видаються мертвими?

Ґрем і Лео, розбурхані шумом, повистромлювали голови в галерею. Вартовий штурхнув росіянина до кімнати та відступив, звільняючи дорогу Джейсонові. Другий вартовий прослизнув повз сивочолого, поставив Сьому на ноги та заламав йому руки за спину.

Джейсон увімкнув світло.

Ґрем і Сатомі притислися до стіни у віддаленому кутку «нори». Левко із немов крейдою побіленим обличчям сидів на матраці найближче до Джейсона.

— Де ти був? — кинув хлопець у бік Семена.

— Заткнись, — Х’юз-Коулман приклався ступнею до грудей українця та відкинув його на матрац. — Тут я ставитиму запитання, — потому склав руки за спиною та зиркнув на Сьому: — Ірландець передавав мій наказ не спускатись у неосвітлені галереї?

— Так, сер, — хлопець від страху буквально клацав зубами. Він не сумнівався, що до ранку не доживе.

— Чому не послухався?

Фальшива посмішка неприродно перекривлювала обличчя Джейсона. Воно нагадувало фоторобот, склеєний із різних знімків: нижню частину взяли від усміхненого чоловіка, верхню — від якогось трупака зі сріблястими райдужними оболонками.

— Я… хотів… побачити написи, — пробелькотів Сьома.

— Що? — Джейсон скинув голову та звернувся до вартового: — Де ти його знайшов?

— En la Sala Blanca[107], — шанобливо відповів перуанець.

— Справді? — сивочолий здивувавсь.

— Так, сеньйоре.

— Обшукав?

— Так, сеньйоре.

— І?

— Лише фотоапарат, — вартовий простягнув Джейсонові камеру.

Чоловік узяв «Nikon» до рук.

— А золото?

— У