Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Нічого. Світло не спалахнуло.

Відпустивши «Nikon», присів, намацав пальцями камінець і пожбурив його в пітьму. З чорноти долинуло сухе постукування: камінчик, відбиваючись, пострибав галереєю.

Усе, як і було, — темрява.

І тоді, наважившись, Сьома рушив уперед.

На третьому кроці над головою щось тихо клацнуло — і простір на три метри вперед затопило яскраве світло від підвішеної під стелею лампи.

— ГА! — попри те що готував себе до цього, Семен не стримався: з рота вилетів безформний вигук. Інстинктивно, не осягаючи, що робить, він метнувся до стіни, притиснувся до неї тремтячим тілом. Світло…

(…вмикається лише тоді й там, де є рух…)

…було яскравим, примушувало Сьому підсліпувато мружитись. Він крутнув головою, очікуючи на появу перуанців або когось зі «служби безпеки» Джейсона, які його схоплять, а потім катуватимуть. Утім, через кілька секунд, тихо клацнувши, датчик руху вимкнув лампу, й росіянина огорнула пітьма.

«Я дійшов! Я в забороненій зоні», — думка збадьорила, хоча страху не поменшало. Відштовхнувшись правицею від стіни (клац! — новий спалах), хлопець закрокував уперед. Повітря стало сухішим і прохолоднішим. Коридор, не петляючи, похило йшов униз.

Клац! Світло.

Клац! Темрява…

Клац! Світло.

Клац! Темрява…

Клац… Клац… Клац… Сьома рухавсь у бульбашці світла, що ривками просувалася галереєю, наче хом’як у пластиковій сфері для бігу. «Цікаво, я все ще в Паїтіті чи цей хід уже під землею?» — Він уявлення не мав, як глибоко спустився.

Стіни коридору були ідеально рівними, лише де-не-де позначені нечіткими сірими рисками, що вказували на стики між мегалітами. Сьома вів по стіні долонею, так борючись із панікою, що клубком підтискала горло щоразу, коли зникало світло й весь коридор — і позаду, й попереду — поринав у темряву. Тож коли праворуч вигулькнув прямокутний вхід до якогось приміщення, а під рукою виявилася порожнеча, Сьома заточився й ледь не впав у нього.

Відновивши рівновагу, він ступив досередини. За звичкою пошукав вимикач ліворуч на стіні й незмірно здивувався, відчувши його під пальцями. За формою той був такий самий, як і в їхній «норі». Хлопець натиснув — і приміщенням поширилося тихе дзижчання. По всьому об’єму спалахували фіолетові вогники. Сьомі скрутило подих. Замість очікуваного верхнього освітлення ввімкнулося підсвічування десятків — та де там! — сотень відкритих металевих шаф. Приміщення сповнило фантастичне бузкове світіння. Вражали розміри кімнати: в довжину вона сягала метрів із дванадцять, в ширину — не менше як сім. Повсюди стояли стелажі, кожен із яких мав по п’ять полиць, обладнаних лампами.

— Ого… — вихопилось у росіянина. Він наче потрапив на знімальний майданчик фантастичного фільму.

Сьома підійшов до найближчої шафки й звів брови: на всіх полицях лежали акуратно викладені в ряд камені. На вигляд — звичайнісінькі шматки граніту з украпленнями кварцу й інших мінералів. До кожного капроновою ниткою кріпилася картонна бирка.

Хлопець узяв до рук шматок завбільшки з людське серце, гладенький з одного боку та зернистий, пришерхлий з іншого. Покрутив, зважив на долоні. Насамкінець навіть понюхав. Камінь, як камінь, — нічого особливого. Тоді зиркнув на бирку.

Знизавши плечима, поклав зразок на місце.

Оглянувши кілька стелажів, Семен вимкнув світло й повернувся до коридору.

Наступне приміщення трапилося на три метри далі з лівого боку коридору. На відміну від складу зі стелажами вхід до кімнати грубо видовбали в монолітній стіні: в гранітній товщі залишилися канали від свердел, за допомогою яких робили отвори для закладання вибухівки, а також сліди від інструментів, якими сколювали породу, розширяючи прохід.

Гарячково стріляючи навсібіч очима, Сьома пірнув у горбкуватий хідник. Під ногами зашаруділо — пил, пісок, дрібне каміння. Потягнувся рукою ліворуч, провів по стіні й на одному з виступів знайшов недбало закріплений вимикач. Переставив його в положення «ввімкнуто». Угорі скрипнуло, чотири продовгуваті кварцові лампи заблимали, розжарюючись; три зразу згасли, й тільки одна продовжила блимати, ніби роздумуючи, вмикатись їй чи ні. Хоча навіть такого миготливо-непевного джерела світла вистачило, щоб Сьома побачив: в темряві за кілька кроків від нього хтось стоїть. Якийсь гігант заввишки не менше як чотири метри вилупився на нього моторошно порожніми зіницями.

Хлопець верескнув, одначе звук, що линув із горлянки, вмить урвався: його заблокувало серце, що вскочило просто до рота та забилося там, перекривши доступ повітрю. Сьома вдруге впродовж останніх двох хвилин видав горлянкою щось недоступне розумінню — закоротке для переляканого репету й задовге для зойку. Він відстрибнув, перечепився через поріг і гепнувся куприком об долівку, почувши, як хруснули хребці та глухо стукнувся об камінь гіпс. Так він і застиг: дупа — в коридорі, ступні — ще в кімнаті.

«Не вистачало ще зламати хребет!»

Проковтнувши серце й урешті хапнувши повітря, Сьома зауважив, що силует гіганта якийсь… плаский. Надто плаский, щоб належати живому створінню. Наступної миті лампа розгорілась, і Семен охнув — від полегшення та від захвату водночас, — усвідомивши, що злякався барельєфа, висіченого на металевій плиті заввишки п’ять метрів. Щоправда, захват викликав не розмір плити, а метал, із якого її було зроблено.

Золото.

Сьома сидів, спираючись на руки, та витріщався на височенне рельєфне зображення, виконане зі щирого золота.

«А хай мені…» — секунд десять він навіть не пробував розрізнити, що зображено на плиті, лише водив по ній очима, думаючи, як багато людей на цій планеті мали можливість споглядати так багато жовтого металу воднораз.

Зрештою росіянин відшукав милицю, звівся на ноги, підступив до плити й упізнав малюнок.

— Віракоча, — вражено видихнув хлопець. Зображення верховного божества інків траплялося в Перу на кожному кроці: на одязі, предметах побуту, автентичних прикрасах. Усюди один і той самий малюнок: бородатий чоловік у латах, що стискає в руках чи то стріли з пташиними головами, чи то громовиці.

Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Від інків? Сумнівно. Найбільш імовірно, що інки, як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю Сечуру до них, запозичили віру в Бога Сонця, а з нею і «трафаретне» зображення Віракочі, в будівничих Паїтіті. Чи був Віракоча богом узагалі?

Від цих запитань хлопця охопило холеричне тремтіння.

Однієї лампи не вистачало, щоб освітити кімнату, проте світла було достатньо, щоб Сьома роздивився незчисленну кількість інших виробів із золота, розкиданих просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки, чаші, вироби незрозумілого призначення — все це хаотично громадилось у півтемряві ліворуч від Семена. Золоті кучугури попід стінами сягали двометрової висоти.

Хлопець і вірив, і не вірив у те, що бачить. Перед ним було не просто золото. Перед ним лежали ТОННИ ЗОЛОТА. На мить він уявив