Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

загояться, як сталося після Другої світової війни. Нині росіяни бачать, що вони творять у Бучі, і це їх лише надихає. Вони вимагають масових убивств. Це геть інший рівень усвідомлення. У німців було каяття. У росіян його не буде.

Мене здивувало, що Подоляк зайняв таку позицію. На той час ще видавалося зарано судити про рівень підтримки вторгнення російським населенням. Згідно з опитуваннями, близько 60 % росіян підтримували вторгнення, а майже чверть — не схвалювали. Однак більшість росіян розуміла, що критикувати державу під час телефонного опитування не можна. На початку березня Кремль прийняв закон, який забороняв відкритий виступ проти війни. У Росії людину можуть ув’язнити на п’ятнадцять років лише за те, що вона назвала війну війною замість «спеціальної військової операції».

До того ж кілька російських дисидентів продовжували виступати онлайн і намагалися організувати протести. Один із них — Ілля Яшин — пізніше надішле мені листа з в’язниці в Сибіру. «Ми опираємося»[280], — написав він і навів кілька поодиноких випадків інакомислення, що їх було швидко придушено. Московський суд дав Яшину вісім із половиною років за публікацію відео про звірства в Бучі. «Ті, хто залишилися в Росії, — писав він, — мають всі права заручників… Мовчання заручника під дулом автомата терориста не робить його співучасником терориста».

Зеленський принаймні в публічних заявах із цим начебто погоджувався. Поки що не звинувачував усіх росіян у причетності. Хотів вірити в те, що війну в Україні може завершити народне повстання у Москві, — тоді така надія ще була. Проте в адміністрації Зеленського настрій до середини весни змінився. Подоляк — речник президента й один із провідних парламентерів на мирних переговорах із Росією — робив усе можливе, аби переконати мене в тому, що Росія — це раса варварів, із якою тривалого миру бути не може.

— Вони не такі, як ми з вами, — доводив Подоляк. — Це абсолютно дика країна, що застрягла в шістнадцятому-сімнадцятому столітті та веде війну з людством як таким. Хоче вбити в нас усе людське, перетворити на тварин.

А як же тоді мирний процес? Чому президент досі веде переговори, якщо теж вважає росіян варварами? Подоляк помовчав, відкинувся на спинку крісла.

— Президент Зеленський використовує усі доступні інструменти для захисту своїх громадян. — Голос Подоляка раптом утратив весь запал і повернувся до спокійного тону пресаташе. — Це інструмент. Не більше.

Він глянув на мобільний телефон, що безперервно гудів від повідомлень. Жоден із радників Зеленського не міг надовго відійти від своїх пристроїв. Нескінчений потік новин відривав радників від справ, потребував їхньої уваги. Цього разу повідомлення, схоже, Подоляка не засмутили. На прощання він сказав мені чекати на гарні новини. Ввечері, повернувшись до своєї квартири наприкінці урядового кварталу, я зрозумів, що мав на увазі Подоляк. Мій телефон теж кипів від шалених повідомлень. Спіймали Віктора Медведчука.

На сторінці Зеленського в соцмережах була світлина: кошлатий чоловік у кайданках і камуфляжному однострої. У настільки драматичний поворот долі просто не вірилося. На початку вторгнення Медведчук отримав усі шанси захопити владу, очоливши російський військовий парад. Кілька місяців тому він керував другою за чисельністю силою в українському парламенті — партією, на просування та підтримку якої Москва витратила цілий статок. Майже жоден вечір напередодні вторгнення не минав без появи лідерів цієї партії на токшоу у прайм-тайм: вони закликали до єдності з Росією та виставляли Зеленського клоуном, слабаком чи деспотом. Де вони тепер?

Одиниці, зокрема співголова партії Юрій Бойко, перейшли на іншу сторону, засудили вторгнення та заявили про відданість Україні. Інші у своїх дописах у соцмережах продовжували розхвалювати Кремль і просувати перекручену ідею, ніби відмова Зеленського підкоритися росіянам призвела до безглуздого вбивства українців. Своє місце перебування ці політики воліли не виказувати. Селфі робили на нейтральному фоні, за яким важко щось визначити. Більшість просто втекли. Хтось осів у країнах із дружньою юрисдикцією, як-от Сербія, чи у Дубаї. Окремих щасливців із відкритою візою до Європейського Союзу можна було зустріти у Празі чи Берліні. Найвідоміші перестали відповідати на мої телефонні дзвінки, щойно російські танки перетнули кордон. Із жодною людиною, близькою до давнього друга Путіна — Віктора Медведчука, я не міг зв’язатися багато місяців. Про його долю було відомо лише те, що в перші години вторгнення він позбувся електронного браслета на нозі та втік з-під домашнього арешту. Дружину Медведчука помітили за кілька днів до того під час перетину кордону до Білорусі. Місцеперебування доньки Дар’ї, похресниці Путіна, залишалося загадкою.

Покинуті маєтки Медведчука не давали жодних підказок. До одного з них у середині березня потрапила група активістів — і застала будинок під реставрацією[281]. На підлозі лежали стоси картин і антикварних речей. На території маєтку виявилася бутафорська залізнична станція з російською назвою «Дальняя» — «Дальня», — де стояла копія старовинного пульманівського вагону-ресторану: стеля з вітражами, бар із посудом, на якому зображено імперського орла Росії. На дозвіллі Медведчук із родиною вочевидь любили вдавати, ніби подорожують залізницею на кшталт аристократів дев’ятнадцятого століття. Світлини вагона-ресторана розлетілися соцмережами, а Медведчук став героєм мемів. Під час розмов із депутатами та представниками служб безпеки я взяв собі за звичку запитувати, куди він подівся. Відповіддю зазвичай було знизання плечима, іноді — погляд із підозрою.

— Чого вас узагалі це цікавить? — запитав один член партії Зеленського. — Такі фігури не мають майбутнього в Україні. Російський політичний проект сконав.

Він мав рацію, і ось тепер доказ висів на сторінці Зеленського у фейсбуці: світлина Медведчука з розкуйовдженим волоссям, геть не схожа на той бездоганний образ, що він завжди плекав. Головна спецслужба України — СБУ — невдовзі оприлюднила деякі подробиці. Друг Путіна намагався втекти з України, замаскувавшись в однострій українського солдата. Співробітники СБУ затримали його в передмісті Києва — Медведчук прямував на зустріч із російськими агентами, що мали завдання його евакуювати. Реакція на Банковій була несамовитою. Дехто з радників Зеленського хотів привезти Медведчука в кайданках як трофей на першу зустріч з Путіним, яку обидві сторони все ще сподівалися влаштувати.

— Маємо багато російських полонених і сподіваємося обміняти їх, усіх на всіх, — казав головний переговорник Давид Арахамія.

Він точно не знав, наскільки Медведчук виявиться цінним для Кремля. Скільки українських полонених віддасть за нього Путін?

— Маємо дві теорії, — поділився зі мною Арахамія. — Перша: як близький друг, як член родини, Медведчук дуже цінний. Друга: він нічого не вартий. Усе, що Медведчук украв, усі гроші, які йому надсилали, мільярди доларів на створення мережі прибічників, прихильників режиму, які в разі окупації перебрали б