Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

class="p1">Із середини весни Зеленський із командою стали проводити більшу частину часу на поверхні землі. Продовжували іноді ночувати в бункері та збиратися там на деякі важливі наради, але після відступу росіян від передмість Києва ризик облоги суттєво зменшився. Президент попросив поставити йому ліжко в маленькій кімнаті за кабінетом на четвертому поверсі. Воно було односпальне, майже таке саме за розміром, що й ліжко в бункері, мало дерев’яне узголів’я. Навпроти на стіні висів телевізор. У шафі Зеленський тримав кілька комплектів одягу від українських виробників військового спорядження — вони забезпечили достатній запас футболок і флісових светрів, які перетворили президента на незвичну ікону стилю.

— Я мусив їх зупиняти, — казав він. — Усі хотіли, щоб я носив їхні футболки[279].

Поруч із футболками та светрами у шафі висів один-єдиний діловий костюм, випрасуваний і готовий, за словами Зеленського, до того дня, коли війна завершиться перемогою України.

На вулицях за вікном перемога видавалася дуже далекою. Урядовий квартал нагадував лабіринт блокпостів і барикад. Цивільні авто туди не пропускали, на перетині доріг стояли солдати й запитували у перехожих таємний пароль, який змінювався щодня. Зазвичай це була якась фраза-нісенітниця, як-от «філіжанка залицяльник» — важкі для вимови українські слова, які росіянин навряд чи запам’ятає або відтворить. Таблички з назвами вулиць і номерами будинків багато де познімали, щоб заплутати сторонніх. Однак за межами периметра безпеки у середмісті широкі бульвари було відкрито для транспорту, і місто повільно оживало. За кілька кварталів від Банкової знову відкрився пункт хімчистки. На хідники повернулися жебраки й музиканти, а навпроти міськради вуличні співаки з культу Фалуньгун, як і колись, запрошували перехожих до медитацій.

Президентський радник із зовнішньої політики Андрій Сибіга пригадує, як тієї весни вперше вийшов із бункера й прогулявся районом, як мружився та посміхався сонцю. Сибіга не бачив неба кілька тижнів і був неабияк вражений, угледівши в місцевій піцерії купу відвідувачів.

— Навколо було багато іноземців, — дивувався він. — На базарі продавали імпортні продукти, ягоди, овочі.

Незабаром принагідні прогулянки містом увійшли Сибізі у звичку.

Президентська охорона не заперечувала проти того, щоб співробітники залишали будівлю чи працювали у своїх кабінетах нагорі. Деякі кімнати зайняли солдати, підлогу вкривали ковдри та туристичні килимки. Утім, здебільшого кабінети мали такий самий вигляд, як і раніше: ті самі довгі офісні столи та шкіряні дивани, ті самі принтери й копіювальні апарати. Проте очевидною відмінністю була темрява. Багато вікон затуляли мішки з піском, а світло в резиденції не вмикали, щоб потенційному ворожому снайперу ззовні було важче прицілитися. Інші заходи безпеки не мали справжнього сенсу. На початку вторгнення охоронці вирвали світильники в ліфті, що вів до кабінетів адміністрації. З отворів на місті світильників стирчав клубок дротів, а помічники Зеленського їздили вгору й униз у темряві. Навіщо — ніхто не пам’ятав.

Президентський — четвертий — поверх й надалі нагадував скриньку з позолотою та пишними меблями, і співробітники адміністрації досі вважали його гнітючим.

— Якщо будівлю розбомблять, — жартував один із них, — нам принаймні більше не доведеться дивитися на цю красу.

Спокійними днями, коли за розкладом не передбачалося важливих візитів чи зустрічей, настрій був розслаблений. Прибиральники витирали пил із шафок та міняли пакети в кошиках для сміття. Якось я з подивом побачив, що металошукач й рентгенівський апарат біля входу відключені від розетки, і над ними працює прибиральник із ганчіркою. Пізніше я звик до того, що втомлений охоронець, упізнавши мене, просто кивав, зазирав до моєї сумки та пропускав усередину.

Нагорі війна видавалася дуже далекою. Співробітники часто ігнорували сирени повітряної тривоги, просто продовжували роботу. Дехто вірив, що протиповітряна оборона Києва, принаймні навколо урядового кварталу, достатньо сильна і зможе збити ракету на підльоті. Хоча це радше скидалося на захисний механізм психіки, породження впертості й заперечення. На тому етапі війни Україна не мала чим зупиняти надзвукові ракети, що ними Росія цілила по Києву та інших містах. Х-47 «Кинджал» летить зі швидкістю, уп’ятеро вищою за швидкість звуку, водночас рухається зигзагами, щоб уникнути перехоплення. До того ж може нести ядерну боєголовку.

Серед помічників Зеленського найчастішою реакцією на таку загрозу був певний фаталізм, який незабаром почав виконувати роль організаційного принципу. Деякі жорсткі заходи безпеки — забарикадовані ворота, бронежилети — на початку війни сприймалися необхідними. Тепер, коли ризик прориву російських десантників зник, команда Зеленського розуміла, що ці заходи безглузді. Вони протистояли загарбнику з ядерним арсеналом. Вони вирішили не тікати. Який сенс ховатися?

* * *

Якось на початку квітня я відвідав одного з найближчих помічників Зеленського — Михайла Подоляка. З перших днів вторгнення він жив у бункері, а тепер повернувся до свого кабінету на третьому поверсі. На дверях висіла табличка з іменем господаря, крізь вікна в кабінет лилося світло. Жодних мішків із піском для захисту шибок від вибухової хвилі. Подоляк навіть штори не закрив. Коли я про це запитав, він знизав плечима та відповів, що рано чи пізно ракети прилетять.

— По нас тут ударять, — сказав, — і залишаться самі руїни.

Однак страху в його голосі не було. Навіть особливих емоцій не було.

— Що ми можемо зробити? Маємо працювати.

Чепурний і красномовний Подоляк любив за роботою слухати в навушниках гучний хеві-метал і був порівняно новим працівником адміністрації. Більшу частину професійного життя займався журналістськими розслідуваннями, а потім перейшов у сферу політтехнологій та кризових комунікацій. Навесні 2020 року, коли пандемія COVID-19 почала псувати рейтинги Зеленського, Подоляк долучився до команди речником. Навіть у цій велелюдній компанії він вирізнявся відкритістю та прямотою в спілкуванні з медіа. До Росії він ставився жорстко завжди. Відколи ж сталося вторгнення, виступав за повну та безкомпромісну перемогу, що, здається, не надто узгоджувалося з намірами президента — принаймні на початку.

— Дуже важливо, щоб ви зрозуміли.

Ми влаштувалися за столом для засідань, Подоляк відсунув стос паперів та мапу нещодавніх боїв під Києвом. Повів далі:

— Про якусь нормалізацію відносин із Росією не може бути й мови. Злочини росіян повністю змінили емоційне тло сприйняття Росії. Для України Росія — це країна, яка перестала існувати. Вони нелюди, монстри.

Він згадав фільтраційні табори, які Росія розгорнула на півдні та сході України, та в яких утримувала й допитувала цивільних. У цих таборах зникали цілі родини. Звідти жінок і дітей, часто проти їхньої волі, депортували до віддалених регіонів Росії. Надходило безліч повідомлень про тортури та принизливі умови в таборах, і Подоляк мав слушність, звернувши увагу на їхню схожість із Дахау і Бухенвальдом.

— Різниця полягає в тому, що ці рани не