Читати книгу - "Танець недоумка"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 121
Перейти на сторінку:
рік його стан був відверто жалюгідний. Він став величезною дитиною, нездатною спрогнозувати елементарних наслідків своїх дій. Помножте це на погану координацію… А для нього навіть донести ложку до рота становило проблему… Плюс спонтанні мимовільні помахи рук або смикання голови. Більшість простих побутових завдань стали для батька непосильні, а то й небезпечні. До того ж небезпечні не тільки для нього.

Ми по черзі годували його з ложки. Мама голила його щоранку. Потім перестала — коли він якось зненацька мотнув головою так сильно, що мама порізала його безпечною бритвою.

Ми намагалися нікуди не відпускати батька самого, бо він падав, і садна на його обличчі стали для нас такі ж звичні, як і його борода… А далі він став утікати. Тікати за найменшої можливості, так ніби він — стривожений початком весни спанієль. Якщо ж утекти довго не вдавалося, батько йшов відкрито, попри материні спроби втримати його силоміць…

Звісно, нам радили здати його у відповідну установу. І мама навіть погодилася на це, попри мої протести й власні сумніви… Але за три тижні ми приїхали його провідати і негайно забрали, побачивши цю забиту й нещасну істоту, на яку перетворювала нашого любого тата «кваліфікована допомога»…

Не знаю, чому я зараз згадав про нього… Кого я обманюю… Знаю, звісно ж, знаю. Я маю пережити весь цей кошмар іще раз, тільки тепер у моїй колишній ролі опиниться моя донька, а на мене чекає танець недоумка… Я ввійшов у ліфт, який повинен був підняти мене на сімдесят перший поверх хмарочоса, де розташована моя квартира. Але замість номера поверху набрав на сенсорному екрані слово «сад». Я хочу побути на самоті.

Ні. Ти хочеш закінчити розмову з самим собою, адже досі не вирішив. І річ зовсім не в тому, що на тебе чекає батькова доля. Річ у тому, що ти боїшся вчинити, як прадід.

Щойно ця думка навідала мене, я рішуче запротестував і навіть сказав уголос:

— Що за маячню ти верзеш!

І відразу голосно відповів сам собі:

— Ніяка це не маячня!!!

Саме цієї секунди двері ліфта відчинилися. Переді мною постала молода парочка. Вони здивовано обвели поглядом ліфт, у якому більше нікого не було. Дівчина мимоволі глянула на мене й вичавила ввічливу усмішку. Погляд її був зніяковілий. Я поспішив вийти.

Цей поверх був відкритий і повністю засаджений деревами. Колись цей сад став для нас із Вірою вирішальним аргументом у виборі цієї не найдешевшої квартири. Вітер приємно обдував обличчя, доносячи запах ріки. Було темно. Освітлення дозволяло роздивитися доріжки, але не порушувало атмосферу ночі. Поміж вигадливо поєднаних тут кедрів і яблунь до високого парапету пролягла акуратна алейка. Неначе для розбігу перед стрибком…

Я подумки увірвав себе. Нормальні люди милуються звідси містом. І тільки у хворій голові може виникнути асоціація зі стрибками. У такій, як у тебе і у твого батька. Якщо, звісно, він вистрибнув, а не випав.

Десь далеко внизу теленькала велосипедними дзвінками тиха нічна вулиця. Місто грало вогнями, так наче було скупченням скель із розсипаними по них зірками. Перехилившись через парапет, я подивився вниз. По спині пройшов легкий холодок. Діставшись аж до колін, він згорнувся там у клубок, ледь поколюючи. Я подумав про тата. Уявив його безпорадний погляд і те, як він намагається вчепитися руками за віконну раму, та лише змахує ними в повітрі… Ні, він не міг вистрибнути сам. Не хочу в це вірити. Не хочу вірити, що його життя було аж таке нестерпне… Ні. Ні він, ні тим більше дід.

Але ж прадід зміг?

О, так. Прадід зміг. Історію його смерті переказують уже два покоління. Й, очевидно, переказуватимуть далі, якщо я зберігатиму глузд достатньо довго, щоб устигнути посвятити в це свою доньку. Адже так чинити не можна. Ніколи, ні за яких умов.

А що ти, Гілю, збираєшся зробити? Хіба твій відліт у місію (в іншу галактику) разом із сім’єю — це не те ж саме? Просто прадід обрав термобаричну гранату, а ти — контракт із Корпусом Конкістадорів. Але ж є й дещо спільне, так?

Немає тут нічого спільного! Прадід учинив, як ідіот! Егоїстичний, жорстокий! Я ненавиджу його, відколи уперше почув ту історію!!! До чого тут я й пропозиція роботи!

До того, що прадідові теж начхати було на всіх, включно з найближчими. Він переймався тільки своєю хворобою. Десь, як і ти…

— Мені не начхати!!!

Мій крик короткою луною відбився від будинків навпроти й розтанув, змішавшись із вигуками продавців, що оголошували про фінальні сьогоднішні знижки на рибному ринку.

— Не начхати! — я заплющив очі, вихлюпуючи весь біль і страх останніх тижнів в лице нічної порожнечі. — Я хочу, щоб моя донька була щаслива! Не як ми з матір’ю, а щаслива! І я хочу бути щасливим поряд із нею! Жити щасливим поряд із нею!

Питання лише в тому, чи хочеш ти дожити, Гілю…

Я відчув, як по моїй щоці ковзнула сльоза, так ніби вона живе своїм окремим життям, і відразу прохолодний вітер став торсати невидимими пальцями залишену на щоці мокру доріжку. Це правда, чого там. У глибині душі я хотів піти з цього світу красиво, гучно й молодим. Пам’ятаю, коли я марив купівлею гравіцикла і ледь не напам’ять вивчив різноманітні огляди, то на одному сайті натрапив на таку фразу:

«Служба статистичного прогнозування назвала цей надзвичайно швидкісний японський апарат найнебезпечнішим сучасним гравіциклом через велику кількість аварій з його участю». Йшлося, звісно ж, про знаменитий «Цунамі». І саме ця фраза стала останньою піщиною, що переважила терези вибору. Я купив «Цунамі» за тиждень. «Тому що я врівноважена людина й зумію його приборкати», — ось що казав я собі. «Тому що це моє страхування від танцю недоумка», — так звучала правда.

А за кілька років народилася Ельза, ставши непрошеною ниточкою, що прив’язала мене до цього світу. Врешті я навіть продав байк… І хай щодо байка я не погоджувався з Вірою, та правда в тому, що Ельза вартувала всіх гравіциклів світу. Напевно, це було єдиною справжньою метою в моєму житті — дарувати їй щастя.

І що ж ти робиш зараз? Хіба не життя своєї крихітної Ельзи збираєшся покласти на одні терези зі своїм? Як можна навіть думати про таке! Надто, зважаючи на те, що ти знаєш про Корпус тепер.

Джохар пішов із конкістадорів на знак протесту. «На знак протесту проти цинізму», — так він сказав. Протесту цього, щоправда, ніхто, крім нього самого, не помітив. Але залишатися він не міг.

Приватна військова компанія «Корпус Конкістадорів» почала освоювати якусь нову планету досить далеко від Сонця. Планета була не просто земного типу, що вже рідкість, але й мала пристойні поклади осмію. Тож там висадили розвідгрупу. Усе йшло за планом. Та через чотири місяці зв’язок із нею урвався. Ще за якийсь час туди направили різноманітні комісії — вивчати, що сталося. Розібралися, зробили якісь висновки і вирішили висаджувати основний контингент. І тоді туди полетів Джохар.

Планета називалася Хун-Ахау. На честь божества з міфології індіанців мая. Загалом уся атрибутика в Корпусі так чи так має на собі відбиток освоєння Америки. Це частина ідеології.

Отож на планеті все було непогано, так, що аж

1 ... 7 8 9 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танець недоумка"