Читати книгу - "Карта днів"

хімікалії, і за кілька хвилин по тому, як було зроблено цей знімок, ми, відступивши на безпечну відстань, спостерігали, як він загорівся, а потім пролунав страшенний вибух.

— А заради чого були ці мандрівки? — запитав я. — Це мені видається набагато менш цікавим, ніж відвідати якусь круту петлю на Амазонці.

— Ми допомагали Шарону, — відповів Мілард. — Пам’ятаєш його — високий такий човняр із Диявольського Акра, у плащі? Щури замість друзів?

— Як таке забудеш!

— Зараз він розробляє нову та покращену версію свого туру по місцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часові петлі Панконтуркону, і для цього одну з версій він попросив нас протестувати. А ще там, окрім чилійського землетрусу та аварії потяга, у Португалії було одне містечко, де дощило кров’ю.

— Серйозно? — здивувався я.

— Я там не була, — відказала Емма.

— От і добре, — сказав Горацій. — Наш одяг було там безнадійно забруднено.

— Бачу, ви проводите час набагато цікавіше, ніж я, — підбив я підсумок. — Здається, звідтоді, як я востаннє вас бачив, я покидав свій дім лише десь разів із шість.

— Думаю, це скоро зміниться, — озвалася Бронвін. — Я завжди хотіла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?

— Боюся, що так, — відповів я.

— Жаль, — відказала вона, занурюючись у диванні подушки.

— А я хотіла б побувати в Мансі, що в Індіані, — повідомила Олівія. — Бо в путівнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансі.

— У якому путівнику?

— «Дивна Планета. Північна Америка», — відповіла Олівія, показуючи книгу в подертій зеленій обкладинці. — Це, певне, путівник для дивних. Він назвав Мансі таким, що вважалося найбільш нормальним містом Америки аж шість років поспіль. Із усіх поглядів середні показники.

— Ця книга давно застаріла, — озвався Мілард. — І вже ні для чого не придатна.

Олівія пустила його слова мимо вух:

— Очевидно, там ніколи не відбувалося нічого незвичайного чи надзвичайного. Ніколи!

— Не всі з нас, на противагу тобі, вважають звичайних людей цікавими, — сказав Горацій. — А взагалі я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.

Олівія, на котрій не було в цей момент свинцевих черевиків, пролетіла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу мені на коліна. Вона була розгорнута на сторінці, що описувала єдине придатне для дивних місце поблизу Мансі — будиночок під назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовій петлі, розташованій на околиці містечка. Виправдовуючи свою назву, він являв собою приміщення всередині гігантської гіпсової голови клоуна.

Я трохи сіпнувся, і книга закрилася.

— Нам не потрібно пертися всім до Індіани, щоб знайти там якесь неекстраординарне місце, — сказав я. — У нас їх до біса прямо тут, у Енґлвуді, повірте мені.

— Усі ви можете робити все, що захочете, — заявив Єнох, — а я наступні кілька тижнів планую тільки спати до полудня та гріти босі ноги в теплому піску на пляжі.

— Однозначно, класно! — погодилася Емма. — А є тут поблизу пляж?

— Через дорогу, — відповів я.

Її очі спалахнули.

— Ненавиджу пляжі, — заявила Олівія. — Я ніколи не зможу там зняти свої дурні металеві боти, що псує всю забаву.

— Ми б могли прив’язати тебе до скелі біля краю води, — запропонувала Клер.

— Звучить чарівно, — буркнула Олівія, а потім схопила «Дивну Планету» з моїх колін та полетіла в куток. — Але я краще просто сяду на поїзд до Мансі, а ви тут грайтеся собі в шашки щигликами.

— Ти цього не зробиш.

Це пані Сапсан зайшла до кімнати. І я подумав, що вона, мабуть, увесь цей час підслуховувала нас із холу, замість того щоб робити той свій незапланований обхід території.

— Звісно, діти, ви заслуговуєте хоча б на якийсь відпочинок, але ми маємо певні обов’язки, що не дозволяють нам просто так пробайдикувати наступні кілька тижнів.

— Як?! — обурився Єнох. — Я чітко пам’ятаю, як ви сказали, що ми тут на канікулах!

— На трудових канікулах. Ми не можемо собі дозволити змарнувати таку можливість для навчання, яку надає нам перебування тут.

При слові «навчання» по всій кімнаті прокотився стогін.

— Хіба ми й без того не робимо вже достатньо уроків? — занила Олівія. — Моя голова просто трісне.

Пані Сапсан, кинувши на Олівію суворий погляд, вийшла на середину кімнати.

— Я не бажаю більше чути жодного слова скарги, — сказала вона. — Із тією екстраординарною новою свободою пересування, яку ви отримали, ви станете неоціненними для Реконструкції. За належної підготовки одного дня ви зможете стати посланцями до інших дивних людей… дослідниками нових часових петель і територій… топографами та картографами, вождями та архітекторами — такими ж незамінними для роботи з перебудови нашого світу, як були ви незамінними для перемоги над витворами. Хіба вам цього не хочеться?

— Звісно, — відповіла Емма. — Але який це має стосунок до канікул?

— Перш ніж ви станете кимось із цих людей, ви мусите навчитися добре орієнтуватись у цьому світі — у сьогоденні. От Америка: ви мусите добре знати характерні для її мови вислови та її звичаї і, врешті-решт, навчитися виглядати, як звичайні. Якщо ви цього не зможете, ви будете небезпечними і для себе, і для всіх нас.

— Отже, ви хочете, щоб ми… що? — поцікавився Горацій. — Почали брати уроки нормалізації?

— Так. Я хочу, щоби, поки ви тут, ви дізналися якомога більше, а не просто попідсмажували собі мізки на сонці. І мені пощастило знайти для вас одного дуже здібного вчителя. — Пані Сапсан повернулася до мене та всміхнулася. — Пане Портман, візьметеся за цю роботу?

— Я? — спитав я ошелешено. — Я не зовсім експерт щодо того, що є звичайним. Саме тому, народе, я почуваюся з вами так просто.

— Пані Сапсан каже правду, — сказала Емма. — Ти для цього ідеальний. Ти прожив тут усе своє життя. Ти ріс, думаючи, що ти звичайний, але ти один із нас.

— Узагалі-то, я вже мав у своїх планах провести наступні кілька тижнів в оббитій матрацами палаті, — почав був я,