Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

меча — і все стане мертве, а вдариш білим боком — усе знов оживе.

Прийшли вони до другої сестри. Та довідалась, що хлопець перевіз її сестру через протоку, й захотіла винагородити його.

— Бери, — каже, — що сам хочеш.

— Що там я можу хотіти за таку мізерну послугу! Хіба дайте мені того меча, що лежить у шафі, — мовив хлопець.

— Ти сам би до цього не додумався! — сказала чаклунка й дала йому меча.

— Ходімо далі, — мовила сестра, яку він перевозив. — Я стояла на березі сто років і гукала, гукала, але ніхто, крім тебе, не почув мене й не прийшов на мій голос. Ти заробив ще більшу винагороду. Ходімо тепер до моєї третьої сестри, і попроси в неї старого пісенника. Коли хворому заспівати з того пісенника таку пісню, що стосується його хвороби, то він одужає.

Прийшли вони до третьої сестри, і коли вона довідалась, що хлопець перевіз її сестру через протоку, то й собі захотіла винагородити його.

— Бери, — каже, — що сам хочеш.

— Що там я можу хотіти за таку мізерну послугу! Хіба дайте мені старого пісенника, бабусю, — мовив хлопець.

— Ти сам би до цього не додумався! — сказала чаклунка й дала йому пісенника.

Коли він нарешті повернувся на корабель, матросів ще не було. Він швиденько випробував скатертину: розстелив на столі один її ріжечок, хотів побачити, що там з’явиться, поки розстелить її всю. Гульк — і на ріжечку з’явилося багато смачної їжі, та ще й питво до неї. Хлопець сам трохи попоїв і нагодував собаку донесхочу.

Нарешті повернулися з міста матроси, хлопець розстелив на столі скатертину, і тієї ж миті на ній з’явилося стільки наїдків і напоїв, що вони не годні були всього поїсти й випити.

Коли після обіду хлопець знов лишився сам із собакою, то захотів випробувати й меча. Він ударив собаку чорним боком, і той упав додолу мертвий. Та як хлопець перевернув меча і вдарив собаку білим боком, той відразу ожив і радісно замахав хвостом. Старий пісенник хлопець ще не мав нагоди випробувати.

Потім капітан наказав підняти вітрила, і вони попливли далі. Довго плив їхній корабель, аж ось одного разу знялася буря й не вщухала кілька днів. Їх носило по хвилях, і вони не знали, де саме опинилися.

Нарешті море вщухло, і корабель об’якорився біля берега якоїсь невідомої країни. Там панувала велика жалоба, бо королівська дочка лежала хвора й не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Король прийшов до корабля й запитав матросів, чи нема серед них когось, хто б вилікував його дочку.

— Ні, нема, — відповіли матроси.

— А крім вас, на кораблі є ще хтось? — запитав король.

Матроси згадали про хлопця й відповіли:

— Є ще один голодранець, що служить у нас юнгою.

— Нехай прийде сюди! — звелів король.

Покликали хлопця, і він сказав, що вилікує королівську дочку.

Як почув капітан його слова, то так розлютився, що забігав кружка, мов жук у діжці з-під дьогтю. Ото, думає, встряв хлопець у халепу, не вибереться з неї цілий!

— Не слухахіте його, — сказав він королю, — чого тільки дурний хлопчисько не набалакає!

— Розум приходить з роками, — відповів король, — і з хлопця колись буде статечний чоловік. А коли він сказав, що вилікує мою дочку, то нехай спробує.

Забрав його король із собою і привів до дочки. Хлопець розгорнув пісенник старої чаклунки й почав співати ту пісню, яка стосувалася хвороби королівни. Проспівав він її раз, і королівна підвела руки. Проспівав удруге, і вона підвелася з ліжка. А як проспівав утретє, вона цілком одужала.

Зрадів король та й каже:

— Ти зробив мені велику послугу, і я тобі за це віддаю півкоролівства, та ще й дочку за дружину.

— Непогано мати півкоролівства, красно дякую, — відповів хлопець. — Але я вже пообіцяв свою руку іншій, тому не можу взяти королівни.

Так він отримав півкоролівства й залишився в тій країні.

За якийсь час вибухнула війна. Хлопцеві також довелось піти на ту війну, і, звичайно ж, чорний бік його меча не гуляв. Ворожі вояки гинули, як мухи, і король виграв війну. Тоді хлопець обернув меча білим боком, оживив усіх полеглих і віддав їх королю, бо тому живі вояки були миліші, ніж мертві. Але тепер у нього стало людей так багато, що він не мав їх чим нагодувати, а хотів, щоб усі були наїдені й напоєні. Довелося хлопцеві витягти свою скатертину. Розстелив він її, і всі їли, скільки кому хотілося.

Пожив хлопець трохи в короля і затужив за бургомістровою дочкою. Він спорядив чотири бойові кораблі й вирушив у дорогу. Приплив він до міста, де жив бургомістр, і так гучно вдарив у гармати, що в половини міських вікон повилітали шибки. Кораблі в нього були розкішні, ніби в короля, а одяг вигравав золотом.

Минуло небагато часу, як на берег прийшов бургомістр.

— Вельможний пане, — сказав він, — чи не були б ви такі ласкаві прийти до мене на обід?

— Дякую, прийду, — відповів хлопець.

Прийшов він до бургомістра, і там його посадовили як почесного гостя між матір’ю й дочкою. Сидять вони собі за столом, їдять, п’ють, весело розмовляють, а хлопець узяв та й укинув нишком свою половинку каблучки в келих бургомістрової дочки. Дівчина була кмітлива й відразу здогадалася, що це означає. Вона вийшла з кімнати, тримаючи в руці обидві половинки каблучки, — ту, що виловила з келиха, й свою. Мати помітила, що тут щось коїться, і, вибравши слушну хвилину, вийшла за нею.

— Знаєте, мамо, хто сидить у нас за столом? — спитала дочка.

— Ні, не знаю, — відповіла мати.

— Той хлопець, що його тато продав за тютюн, — відповіла дочка.

Як почула це мати, то зі страху зомліла. Бургомістр і собі вийшов поглянути, що там робиться, а коли довідався, що сталось, також зомлів. Нарешті вийшов і сам гість та й каже:

— Нема вам чого боятися. Я прийшов, щоб забрати дівчину, яку був поцілував дорогою до школи. — А тоді додав, звертаючись до бургомістрової дружини: — Ніколи не зневажайте дітей злидарів! Ніхто не знає, що з них виросте. З малого хлопця стає колись статечний чоловік. А розум приходить з роками.

Семеро господарів дому

Жив собі один чоловік, і надумав він помандрувати по світі. Якось