Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

мені руку й одночасно плескаючи по моїй спині. Мене наче затиснули в приязних лещатах.

Він очікувально дивиться на мене, а побачивши, що я його не впізнаю, примружує зелені очі.

— Отже, це правда. Ти нічого не пам'ятаєш, — каже він, кидаючи швидкий погляд на Деніела. — От пощастило! Ходімо до бару, я познайомлю тебе з похміллям.

— Швидко в Блекгіті новини поширюються, — кажу я.

— Нудьга цьому сприяє, — каже він. — Мене звати Майкл Гардкасл. Ми старі друзі, хоча тепер, напевно, правильніше буде сказати, що ми щойно познайомилися.

У його словах не чується розчарування. Взагалі-то, його це навіть розважає. Навіть під час першої зустрічі зрозуміло, що Майкла Гардкасла захоплює майже все.

— Майкл минулого вечора сидів поруч із тобою, — каже Деніел, який взявся оглядати грамофон замість Майкла. — До речі, цілком можливо, що саме тому ти вийшов і вдарив себе по голові.

— Підіграй йому, Беллі, ми мріємо, що одного дня він раптом пожартує смішно, — каже Майкл.

Він інстинктивно робить паузу, чекаючи на мою відповідь, і ритм розмови розчавлюється вагою мого мовчання. Вперше відтоді, як я прокинувся цього ранку, я відчуваю потяг до свого старого життя. Мені бракує знання цих людей. Мені бракує близькості цієї дружби. Мій сум віддзеркалюється на обличчях моїх співбесідників, ніякове мовчання прокопує між нами траншею. Сподіваючись відновити хоча б малу частку довіри, що, можливо, колись була між нами, я відкочую рукав, щоб показати бинти на руці, крізь які вже трохи просочилася кров.

— Якби ж то я дійсно вдарив себе по голові, — кажу я. — Доктор Діккі вважає, що минулої ночі на мене хтось напав.

— Отакої! — ахає Деніел.

— Це все через ту кляту записку, так? — каже Майкл, дивлячись на мої поранення.

— Про що це ти, Гардкасле? — питає, вигнувши брови, Деніел. — Тобі щось відомо про це? Чому ти не сказав раніше?

— Та мені майже нічого розповідати, — боязко каже Майкл, колупаючи носком туфлі товстий килим. — Під час нашої п'ятої пляшки вина служниця принесла до столу записку. І майже одразу Белл просить вибачити, бо йому треба йти, і намагається згадати, як користуватися дверми, — у його погляді сором. — Я хотів піти з тобою, але ти вперто казав, що мусиш піти один. Я вирішив, що це зустріч з жінкою, абощо, тому не став наполягати, і відтоді не бачив тебе аж дотепер.

— Що було в записці? — питаю я.

— Не маю жодної гадки, друзяко, я її не бачив.

— А ти пам'ятаєш служницю, що її принесла, або чи згадував Белл когось на ім'я Анна? — питає Деніел.

Майкл знизує плечима і з головою занурюється в пам'ять.

— Анна? Ні, боюсь, жодного разу не чув. А щодо служниці… Ну-у… — він надуває щоки й довго випускає повітря. — Чорне плаття, білий фартух. Трясця, Колрідже, не верзи дурниць! Їх тут кілька десятків, хіба можливо запам'ятати їхні обличчя?

Він дивиться на нас безпомічно, Деніел у відповідь хитає з відразою головою.

— Не бійся, друже, ми цьому дамо ради, — каже він, стискаючи мені плече. — І я маю ідею, як це зробити.

Він указує на карту маєтку, що висить у рамі на стіні. Це архітектурне креслення, забрьохане дощем і пожовтіле по краях, яке, втім, досить красиво зображає будинок і територію навколо нього. Виявляється, Блекгіт — це величезний маєток з родинним кладовищем на заході, з конюшнею на сході та зі стежкою, що в'ється до озера з елінгом. За винятком під'їзної алеї, яка насправді є радше впертою дорогою, що йде навпростець до селища, решта є лісом. Як і підказував вид з вікна верхнього поверху, крім нас серед дерев нема нікого.

На моїй шкірі виступають краплі холодного поту.

Хтось хотів, щоб я зникнув серед цих просторів; так само, як цього ранку щезла Анна. Я шукаю власну могилу.

Відчувши мій неспокій, Деніел дивиться на мене.

— Усамітнене місце, — бурмоче він, стукаючи по срібному портсигарові, щоб вийняти сигарету. Потім сигарета висить на його губі, поки він шукає по кишенях запальничку.

— Мій батько привіз нас сюди, коли його політична кар'єра зазнала краху, — каже Майкл, запалюючи сигарету Деніела та беручи ще одну собі. — Старий вважав себе сільським поміщиком. Але все, звісно, сталося не так, як він сподівався.

Я питально вигинаю брову.

— Мого брата вбив чоловік, якого звали Чарлі Карвер, це був один з наших доглядачів території, — каже Майкл спокійно, неначе оголошує результати перегонів.

Приголомшений тим, що я міг забути щось настільки жахливе, я затинаюсь, просячи вибачення.

— Я… Співчуваю. Це, певно, було…

— Дуже-дуже давно, — трохи роздратовано перебиває мене Майкл. — Дев'ятнадцять років тому, якщо точно. Мені, коли це трапилося, було лише п'ять років, і якщо чесно, я майже нічого не пам'ятаю.

— На відміну від більшої частини газетярів, — додає Деніел. — Карвер разом із ще одним чоловіком напилися до поросячого виску й спіймали Томаса біля озера. Вони наполовину втопили його, а потім закінчили справу за допомогою ножа. Йому було близько семи років. Тед Стенвін прибіг туди й відігнав їх рушницею, але Томас був уже мертвий.

— Стенвін? — питаю я, намагаючись приховувати свій шок. — Той хам, що був на обіді?

— Краще його так вголос не звати, — каже Деніел.

— Мої батьки дуже доброї думки про старого Стенвіна, — каже Майкл. — Коли він намагався врятувати Томаса, він був рядовим єгерем, але батько дав йому в подяку одну з наших африканських плантацій, і мерзотник розбагатів.

— Що сталося з убивцями? — питаю я.

— Карвера повісили, — каже Деніел, струшуючи попіл на килим. — Поліція знайшла під мостинами його хати ніж, яким він скористався, а також дюжину пляшок поцупленого бренді. Його спільника не спіймали. Стенвін каже, що поранив того шротом, але до шпиталю ніхто з пораненнями не звертався, а Карвер видавати його відмовився. Лорд і леді Гардкасли того дня давали тут бал, тож це міг бути хтось з гостей, але родина наполягала, що жоден гість не був знайомий з Карвером.

— Дивна ця справа, як не дивись, — байдужно каже Майкл; його обличчя похмуре, як небо за вікном.

— То спільник досі на волі? — кажу я, відчуваючи мороз поза шкірою. Вбивство дев'ятнадцять років тому і ще одне — цього ранку. Це не може бути збігом.

— Через такі речі починаєш думати, навіщо існує поліція, — каже Деніел і замовкає.

Мій погляд натрапляє на Майкла, який дивиться у вітальню. Там стає пусто, бо гості поступово виходять до вестибюля, виносячи з собою і свої розмови. Навіть звідси мені чути дошкульний, невпинний рій образ, що атакує все, починаючи від занедбаного стану будинку