Читати книгу - "Все те незриме світло"

І слово скарги не злетить із наших вуст. Ми глибоко пустимо корені в нашу землю, й ніякий ворог не зрушить нас».[9]

Старші дівчата полюбляють музичні конкурси, радіогімнастику, регулярну передачу під назвою «Сезонні поради для закоханих», на яку скаржаться молодші діти. Хлопцям подобаються вистави, випуски новин, військові гімни. Юта любить джаз. Вернерові до душі все. Скрипки, духові, барабани, промови — чийсь голос, що лине в мікрофон десь далеко, але в цей самий час — його заворожують.

«Хіба це дивно, — питає радіо, — що мужність, упевненість й оптимізм усе більше й більше переповнюють серця німців? Хіба це не полум’я нової віри, що підіймається над жертовною готовністю?»[10]

Доки минають тижні, Вернерові й справді здається, що починається щось нове. Зріс видобуток руди; скоротилося безробіття. У неділю на вечерю буває м’ясо. Баранина, свинина, сосиски — ще рік тому нечувані делікатеси. Фрау Елена купує нову канапу, оббиту помаранчевим вельветом, і плиту з чорними кільцями конфорок; із берлінської консисторії прибувають три нові Біблії; до задніх дверей привозять виварку для білизни. Вернерові дістаються нові штани; Юта отримує власну пару черевиків. Справні телефони дзвонять у будинках їхніх сусідів.

Одного дня, дорогою зі школи, Вернер зупиняється біля аптеки й притискається носом до високої вітрини: за нею марширують півсотні штурмовиків із півпальця заввишки, кожен іграшковий солдатик має брунатну сорочку й крихітну червону пов’язку на руці, у деяких із них флейти, у деяких — барабани, кілька офіцерів верхи на блискучих чорних жеребцях. Над ними, підвішений на дротику, крихітний, укритий оловом, заводний літак із пропелером крутиться по дивовижній, чарівливій орбіті. Вернер довго розглядає його крізь скло, намагаючись зрозуміти, як він працює.

Осінь 1936 року. Опускається ніч, і Вернер зносить радіо донизу й ставить його на буфет, інші діти нетерпляче вовтузяться. Нагріваючись, приймач гуде. Вернер ступає крок назад, тримаючи руки в кишенях. Із динаміка лунає спів дитячого хору: «У нас одна надія — це робота, робота, робота, старанна робота на благо країни». Далі починається державна радіовистава з Берліна: історія про загарбників, що вночі прокрадаються в село.

Усі дванадцятеро дітей слухають, мов зачаровані. У п’єсі загарбники — гачконосі власники універмагів, нечесні ювеліри, непорядні банкіри, вони продають блискучий непотріб, вони виживають авторитетних сільських підприємців із їхньої комерції. Незабаром замислюють убити німецьких дітей просто в ліжечках. Урешті пильний і скромний сусід їх ловить. Викликають поліцію: високих, вочевидь, вродливих поліціянтів із чудовими голосами. Вони вибивають двері й забирають загарбників геть. Грає патріотичний марш. Усі знову щасливі.

Світло

Вівторок за вівторком її спіткає невдача. Обходи шести кварталів, на які вона водить батька, викликають у ній злість і роздратування, й закінчуються щоразу далі від дому, ніж попередні. Але взимку її восьмого року життя, на подив самої Марі-Лор, їй починає вдаватися. Вона проводить пальцями по моделі на кухні, рахуючи крихітні лавки, дерева, ліхтарні стовпи, двері. Щодня з’являється нова деталь — кожен риштак, паркова лавка й пожежний гідрант на моделі мають двійника в справжньому світі.

Марі-Лор приводить батька все ближче до дому. Чотири квартали, три квартали, два. Й одного сніжного березневого вівторка, коли він знову приводить її до нового місця, дуже близько до берегів Сени, тричі крутить її навколо й просить:

— Приведи нас додому.

Вона розуміє, що вперше, відколи вони почали вправлятися, у неї не холоне всередині. Натомість вона сідає навпочіпки на тротуарі.

Її оточує ледь відчутний металевий запах снігопаду. Заспокойся. Слухай.

Автомобілі бризкають водою на вулицях; тала снігова вода барабанить у канавах; вона чує, як сніжинки падають і стукають об гілки дерев. Відчуває запах кедрів у Ботанічному саду десь за півкілометра. Тут потяг метро з шумом пролітає під тротуаром: це пристань Сен-Бернар. Тут розкриваються небеса й вона чує стукіт гілок — це вузька смужка саду за залою палеонтології. Значить, це кут пристані й рю Кюв’є.

Шість кварталів, сорок будівель, десять крихітних дерев на майданчику. Ця вулиця перетинає ту вулицю, а ця — ту. По сантиметру.

Батько дзвенить ключами в кишені. Попереду вимальовуються високі, великі будинки, що обрамляють сад, відбиваючи звук.

Марі-Лор командує:

— Звертаємо ліворуч.

Вони ступають на початок рю Кюв’є. Трійко качок пролітає повз них у бік Сени, синхронно махаючи крильми. Коли птахи обганяють їх, вона уявляє, ніби відчуває, як світло опускається на їхні крила, запалюючи кожну пір’їнку.

Ліворуч — на рю Жофруа Сен-Ілер. Праворуч — на рю Дюбентон. Три риштаки, чотири риштаки, п’ять. Ще трохи, й зліва буде виливана загорожа Ботанічного саду, її тонкі прути схожі на ґратки велетенської пташиної клітки.

Тепер напроти неї пекарня, магазин різника, кулінарія.

— Можна переходити, Papa?

— Можна.

Праворуч. Тепер прямо. Тепер вони йдуть своєю вулицею, вона в цьому впевнена. За крок позаду неї батько закидає голову й широко всміхається небу. Марі-Лор це знає, хоч і йде спиною до нього, хоч він і мовчить, хоч вона й сліпа — татове густе волосся мокре від снігу й розкуйовджене, його шарф з’їхав набік, і він щасливо всміхається снігопадові.

Вони на середині рю де Патріарш. Біля свого дому. Марі-Лор намацує стовбур каштана, що росте під її вікном на четвертому поверсі, гладить його кору.

Старий товариш.

За півсекунди батькові руки підхоплюють її під пахви, піднімають, і Марі-Лор усміхається, а він заходиться чистим, заразливим сміхом, таким, який вона старатиметься пам’ятати все життя. Сміючись, батько й донька кружляють на тротуарі перед своїм будинком, доки на них падає сніг із гілок дерева над головою.

Майоріють наші прапори[11]

У Цольферайні, навесні десятого року Вернерового життя, двоє найстарших хлопчиків із сиротинця: тринадцятирічний Ганс Шильцер і чотирнадцятирічний Геріберт Помсель закидають на плечі потерті рюкзаки й урочисто крокують у ліси. Повертаються вони вже членами гітлер’югенду.

Вони носять із собою рогатки й дротики, влаштовують навчальні засідки з-за снігових заметів. Вони приєднуються до численної групи шахтарських синів, які сидять на ринковому майдані, у сорочках із закоченими рукавами й шортах із високою талією.

— Добрий вечір, — кричать вони перехожим. — Або гайль Гітлер, якщо бажаєте!

Вони однаково постригли один одного, займаються боротьбою в кімнаті для відпочинку й хваляться тренуваннями зі стрільби, до яких готуються, планерами, на яких вони літатимуть, танковими баштами, якими керуватимуть. «Наш прапор нову еру представляє, — співають Ганс і Геріберт, — наш прапор у вічність нас веде». За їжею вони дорікають молодшим дітям за захоплення іноземними речами: рекламою британського авто, французькою книжкою з малюнками.

Їхні привітання комічні; вони вбираються мало не безглуздо. Але фрау Елена дивиться на хлопців сторожкими очима: не так давно вони були дикуватими малюками, що ховалися в ліжечках