Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

— Чому, бабусю?

— Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи. Чіпку все зачіпало, все торкало. Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам, — утішно думати: з якою натоптаною головою виросте її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову усе, що заховала її шестидесятилітня пам’ять. А Чіпка не брав — гарбав усе те!

Оце було літком, як зайде вже сонце й спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка — коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав, — іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що, як струмінь, тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.

— Що то, бабусю? — указує на зорі.

— То? — Зорі.

— Що ж то за зорі?

— То — янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе не спіткало. Ото ж — як зірочка покотиться, — то душа переставиться… Душа переставиться — й зірочка покотиться — щезне…

— І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

— І твоя є, й моя, й мамина.

— А де ж моя, бабусю? — пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.

— Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…

— Ай Бог там?…

— Там, сину…

— А що то за Бог, бабусю?

— Бог?… Бог — батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана вмішується в його святе діло — почина світом каламутити, — то й шле святого Ілію на вогняній колісниці вбити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить; а як стрільне вогняною стрілою — то блискавка заблище… Отакий-то Бог! Він страшний задля злого, а для доброго — й він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний Бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію — карати злого!.. Котить Ілія — небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу… Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймає Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли — тих Бог поб’є, бо вони злі! Я буду добрий, бабусю…»

Замовк Чіпка — дух притаїв: думає про Ілію страшного, про Бога доброго… Трохи згодом питає баби:

— Ви казали, бабусю, що Бог нас хлібом годує?

— Він, дитино, — він нас годує…

— А чого ж мама хліб заробляє, — ось досі з роботи нема. — Каже, якби не робила, то нічого б було і їсти?…

— Дурний ти, хлопче! — каже баба. — Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили, — як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини — і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя, — та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово Боже… Тоді ото Господь вигнав їх з раю огняною різкою — й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то — нічого не робили, — як святі були!

— І навіщо ті люди согрішили, бабо?… От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..

— На те Божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки що з голоду не мерли… Сказано — убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.

Мотря була на полі. Оришці треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: «Їсти, та й їсти, бабо!» в одну шкуру: «Їсти!» Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: «Не бери ж цього, — наказує Чіпці, — бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає, — хто хліб поїв? — то бозя вкаже пальцем, — мати й виб’є… Гляди ж, не бери!» Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ — очей не спускає — їсть. З’їв той шматочок, що баба дала, — ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить, — кортить його. Гляне в куток — бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ — все дивиться… Посилає руку, не спускає очей — здається йому, що й бозя глядить на його, — хоче посваритись пальцем… він і прийме руку назад… Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима, — та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очі горять, губи оддулися… Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі в образа! Тоді взяв — увесь хліб з’їв та й побіг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» — гукає. «Чого, Чіпко? ходи сюди!» — озивається з бур’яну баба. Прибіга Чіпка. «А я, бабо, й той хліб з’їв!» — хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’їв? А як мати прийде та спитає: «хто хліб поїв?» — то бозя й скаже…» — «Е… е… бозя, бабо, не бачила… я повиймав очі, щоб не дивилася!..» — І байдуже собі, забулося. — Коли так, перед Різдвом прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ — аж очей немає! Вона так і отетеріла. «Хто це очі повиймав?» — питає в Оришки. «Де?» Глянула — справді без очей… Тоді до Чіпки: «Ти очі повиймав?» — Сміється: