Читати книгу - "Сестри крові"

гостину й повну чарчину! Ха-ха-ха!

— Чисто подуріли! — буркнула Вівдя. — Хто б то поночі по хатах сновигав?

— Та хай не скнарує! Чуєш? Ха-ха-ха!

Їхній деренчливий сміх ще довго ляскав за спиною, аж поки жінка не проминула яр і не вибралася з долини. А тим часом вже добре спохмурніло, і вітер проймав до кісток.

Вдома Вівдя наламала хмизу й поклала до печі, потім вийшла на двір і згребла купку сухого листя, яке незадоволено шурхотіло й виривалося з рук, начеб воліло мчати з вітром навперегони. Листя загорілося відразу, від нього зайнявся хмиз, і незабаром у печі застрибав грайливий вогник. Вівдя задоволено всміхнулася і випростала натомлені ноги.

Тепер, коли в хаті розвиднілося, можна було розгледіти сволок, обвішаний травами, де примостилася здорова оката сова, вочевидь, незадоволена світлом полум’я, а на лаві під вузеньким віконцем дрімав чорний кіт. Вівдя налила йому в мисочку молока й плеснула в долоні, котик аж підскочив від несподіванки й вигнув спину, але, впевнившись, що все гаразд й ніщо йому не загрожує, смачно потягнувся й замуркотів од задоволення. Вівдя налила й собі молока до кварти й щойно пригубила, як з подвір’я почулося іржання коня, а за мить хтось уже стукав у двері.

— Вівде! Відчиніть! — гукав чоловічий голос.

У відчинені двері увірвався вихор разом із листям, і увійшов кремезний чоловік. Жінка з подивом упізнала вугляра Кребіля.

— Вівде, заради Бога, покваптеся. У Гедвіги... моєї доньки, пологи... кляте насіння... — Він важко дихав. — ...нагуляла байстрюка. Нікому нічого не казала, аж днями проявилося.

За хвилю вони вже тряслися на возі, вугляр цьвохкав батогом, а по спинах молотив дощ і вітер жбурляв хмизом.

— І чого воно проти ночі полізло? — дивувалася Вівдя, кутаючись у верету. — Вже б ранку дочекалося. Се вже, як виросте, наберетеся клопоту.

— Що? Клопоту? Де би я байстрюка годував! Почекаю, коли дівка оклигає, та й вижену обох з хати. Такого сорому мені наробила! Багато би віддав, аби дізнатися, хто її надмухав!

— Не призналася?

— Де там! Мовчить і плаче.

Вівдя не раз уже щось подібне чула, але ніколи подібні погрози не збувалися. Але й не чула вона, аби добрі діти проти такої чвирі народжувалися.

Немовля кричало й дриґало ніжками, молода мама лежала заплакана й дивилася наляканими очима на все, що відбувалося в хаті. Молодиця, що помагала Вівді, викупала дитину й запеленала, хоч воно й відбивалося від неї.

— Якесь навіжене, прости Господи, — бурмотіла Вівдя. — Скільки живу, такого не виділа.

— Хло... хлопчик? — запитала писклявим голосом вуглярівна.

— Хлопчик, — відповіла молодиця.

Вугляр, уже трохи підпилий, метушився по хаті, намагаючись чимось допомогти, але тільки заважав. Вугляриха краяла хліб і витирала сльози. Хлопчика поклали біля матері, вона його пригорнула, але з її обличчя не зник вираз страху. Мабуть, боїться, що вугляр виконає свою обіцянку, думала Вівдя.

— Нічого... нічого... — хитав головою вугляр і, сівши до столу, налив собі, молодиці й Вівді горілки, але ті, вже випивши по чарці, більше не хотіли. Молодиця прочинила двері на двір і відразу затраснула.

— Леле! Яка там злива! Та ще й з градом! Як же нам додому втрапити?

— Навіть і не думайте! — втрутилася вуглярева жінка. — Нікуди ви не підете, заночуєте в нас. І вам, Вівде, постелимо.

Вугляр поліз на стрих і скинув два полотняних сінники. Знадвору крізь завивання вітру й періщення дощу залунали чиїсь голоси, загавкав пес, а кіт на лежанці люто зашипів.

— Кого там несе лихої години? — здивувалася господиня і метнулася до дверей.

До хати ввалилися три мокрі бабери, яких Вівдя бачила в яру.

— Доброго здоров’я господарю, господині й малій дитині! Доброго здоров’я гойним білоголовам[6], що прийшли рожаниці на поміч! — привіталися баби й захихотіли.

Вугляр пробував їх запросити до столу, але вони відмовилися.

— Ми прийшли, аби поздоровити неньку й ректи долю новорожденному.

Перша баба витягла з-за пояса стебло осоту й, кинувши його на долівку, мовила:

— Най росте високим, як цей осот!

— Воістину так! — проказали дві інших.

Друга кинула галузку дуба:

— Най росте міцним, як цей дуб!

— Воістину так! — проказали дві інших.

Третя кинула на долівку орлине перо:

— Най росте хоробрим, як орел, і страху не знає!

— Воістину так! — проказали дві інших.

Щойно тоді всі три баби наблизились до столу й прийняли з рук вугляра чарку горілки, а випивши, запитали, чи можна їм підійти до немовляти. Господар кивнув, і баби, ставши над постелею, зашамотіли ледь чутно губами, але так, що Вівдя, котра була поруч, і молода мати їх чули:

— Через нього много крові проллється.

— Буде страх наводити, смерть сіючи.

— Гордуватимуть ним люди, не матиме він спокою.

— Господи, — захлипала вуглярівна.

— Не треба мені байстрюка, — бурчав вугляр і пив.

Баби, прихопивши по шматку хліба з сиром, вийшли з хати. Вівдя визирнула у вікно. Було видно, як вони йдуть під дощем і градом, а вітер шарпає їхні лахи, але далеко не так, як шарпає дерева, а лагідніше.

— Три віхоли, ось хто це був, — промовила Вівдя, завершивши свою розповідь. — Три віхоли, що долю віщують. Вітер і дощ, хурделиця і сніг — їхні супутники. Вони з’являються дуже рідко, тільки за надзвичайних трафунків. Не знаю, чому ж вони їхнього сина обрали для цього. А за кілька днів вуглярівна впала в глибоку задуму, нічого не їла й сина не годувала. Одного дня вона вирвалася мов шалена з хати, побігла на річку й кинула дитину в Сян. Але маля не втопилося, а зачепилося сорочинкою за сук на деревині, що плила річкою. Виловили його жебраки, що під мостом селилися, загорнули у свої лахмани і, сподіваючись на винагороду, чимдуж побігли до магістрату. Хтось бачив, як бідолашна дівчина викидала немовля в річку. Її схопили, засудили до страти й втопили. Перед тим катували, щоб довідатися, хто батько, але вона не зізнавалася. Та коли вже не мала сил терпіти тортури, знемагаючи й втрачаючи свідомість, погодилася назвати батька панову бургомістрові. На вухо, за умови, що він сам вирішить, чи варто його розголошувати. Бургомістр підступив до неї ближче, вона йому щось шепнула, він побілів, і на тому скінчилося.

— І що було далі?

— Віддати дитину не було