Читати книгу - "Безчестя"

й тарілку в умивальник (але не миє їх) і повертається до нього обличчям.

— Ви впевнені, що це добре? — перепитує.

— Так, усе гаразд.

— Я ще хотіла сказати, що знаю, що пропустила багато занять, але постановка не залишає мені часу.

— Розумію. Ти хочеш сказати, що гра в театрі важливіша для тебе. Було б добре, якби ти пояснила це раніше. А завтра ти прийдеш на заняття?

— Так. Обіцяю.

Вона обіцяє, але це ще не означає, що вона втілить у життя свою обіцянку. Він сердиться й дратується. Мелані погано поводиться, занадто багато минається їй просто так; вона вчиться користуватися ним і, мабуть, користуватиметься і надалі. Але якщо їй минається занадто багато, йому минається ще більше; якщо вона поводиться погано, він поводиться гірше. Якоюсь мірою в їхньому союзі, якщо вони й справді союзники, він веде, а вона йде назирці. Хай він про це не забуває.

Чотири

Він ще раз кохається з нею на ліжку в кімнаті його дочки. Йому добре з нею, так само добре, як уперше; він вивчає, як рухається її тіло. Вона рвучка, спрагла до нових вражень. Якщо він не відчуває в ній цілковитої сексуальної жаги, то лише через те, що вона ще занадто юна. Одна мить застигає в його спогадах: вона стискає ноги на його сідницях, аби притягнути його ближче, і, коли напружуються сухожилля на внутрішньому боці її стегон, він відчуває сплеск радості й бажання. «Хтозна, — думає він, — може, попри все в нас є майбутнє».

— Ви часто таке робите? — питає вона згодом.

— Роблю що?

— Спите зі своїми студентками. І з Амандою теж спали?

Він не відповідає. Аманда — тоненька білявка — теж відвідує його курс. Але вона його не цікавить.

— Чому ви розлучилися? — питає Мелані.

— Я розлучався двічі. Двічі одружувався і двічі розлучався.

— А що сталося з першою дружиною?

— Це довга історія. Розповім тобі її якось іншим разом.

— У вас є фотографії?

— Я не колекціоную фотографії. Я не колекціоную жінок.

— А хіба я не просто експонат в колекції?

— Ні, звичайно, ні.

Вона встає, обходить кімнату, збираючи свій одяг, анітрохи не соромлячись, наче залишилася сама. Він звик до жінок, котрі одягаються і роздягаються значно сором’язливіше. Але жінки, до яких він звик, не такі юні та не мають таких досконалих форм.

Того ж дня пообіді, постукавши у двері його кабінету, досередини заходить молодик, котрого він раніше не бачив. Не чекаючи на запрошення, гість сідає, оглядає кімнату і з виглядом поціновувача киває вбік книжкових полиць.

Він високий і жилястий, з тонкою еспаньйолкою і сережкою у вусі; у чорній шкіряній куртці та чорних шкіряних штанях. Здається старшим за більшість студентів, здається живою проблемою.

— То ви професор, — каже він, — професор Девід. Мелані розповідала мені про вас.

— Саме так. І що вона вам казала?

— Що ви її дрючите.

Западає довга тиша. «Ага, — думає він собі, — ось я й опинився в ямі, яку сам собі вирив. Можна було здогадатися: такі дівчата на дорозі не валяються».

— Ви хто? — питає.

Гість не зважає на його запитання.

— Уважаєте себе розумником, — веде він далі. — Справжнім дамським улесником. Гадаєте, матимете такий зарозумілий вигляд, коли ваша дружина про все дізнається?

— Годі. Чого вам треба?

— Не розказуйте мені, чого годі. — Тепер слова сипляться швидше, складаються в загрозливу скоромовку. — І не думайте, що можете просто увірватися в людські життя, а потім піти собі геть, коли вам заманеться. — У його чорних очах танцює вогник. Хлопець нахиляється нижче й махає руками — праворуч-ліворуч. Зі столу летять папірці.

Він підводиться.

— Досить! Вам час іти!

— Вам час іти! — перекривлює його хлопець. — Гаразд. — Устає й неквапливо суне до дверей. — Бувайте, професоре Нікчемо! Та зачекайте, ви ще докумекаєте мої слова! — Потім гість зникає.

«Головоріз, — думає він. — Вона сплуталася з головорізом, а тепер ще і я з ним сплутався». У шлунку щось стискається.

Він довго не лягає спати, чекаючи на неї, але Мелані не приходить. До того ж якісь вандали попсували його автівку, залишену на вулиці: прокололи шини, залили у замки клей, наклеїли на лобове скло газети та подряпали фарбу. Замки доводиться змінити; у рахунку шістсот рандів.

— Здогадуєтеся, хто це зробив? — цікавиться слюсар.

— І гадки не маю, — кидає він уривчасто.

Після такого coup de main[23] Мелані тримається віддалік. Його це не дивує: якщо він почувається присоромленим, то й вона теж. Але в понеділок дівчина знову з’являється на заняттях, а поруч із нею, відкинувшись на стільці і запхавши руки до кишень, із виразом нахабної невимушеності вмостився хлопець у чорному, її хлопець.

Зазвичай в аудиторії гудуть студентські балачки, але сьогодні — тиша. Хоча йому не віриться, що всім відомо, що відбувається, студенти, вочевидь, чекають, що він зробить із незваним гостем.

А й справді, що він зробить? Вочевидь, того, що сталося з його машиною недостатньо. Вочевидь, на нього чекають нові вибрики. Що він може зробити? Він мусить зчепити зуби й розплатитися, який іще є вибір?

— Продовжмо знайомитися з Байроном, — каже він, зазирнувши у свої нотатки. — Як ми побачили минулого тижня, погана слава й скандал вплинули не лише на Байронове життя, а й на те, як публіка сприймала його вірші. Людина, котрою був Байрон, раптом виявилася переплетеною із його власними поетичними створіннями — Гарольдом, Манфредом, навіть Дон Жуаном.

Скандал. Шкода, що саме така сьогодні тема, але він зараз не в змозі імпровізувати.

Він зиркає на Мелані. Зазвичай вона щось ретельно записує.

Але сьогодні вона, худенька й виснажена, горбиться над книжкою. Його серце мимохіть тягнеться до неї. «Бідолашне пташеня, — думає він, — котре я притискав до грудей!»

Він задавав їм прочитати «Лару», і в його записах ідеться про «Лару». Уникнути цієї поеми йому не вдасться, тож він читає вголос:

У світі тих, хто дихає, — чужий

І в мертвому — дух грішника ворожий;

Він витвір чорних вигадок, де йшлося

Геть не дарма про ризики, яких

Лиш випадком уникнути вдалося[24].

— Хто розтлумачить мені ці рядки? Хто такий «дух грішника»? Чому він називає себе «витвором»? З якого світу він прийшов?

Він уже давно припинив дивуватися неосвіченості своїх студентів. Діти постхристиянства, постісторичної, постлітературної епохи, вони наче вчора вилупилися з яйця. Тож він і не сподівається, що вони знатимуть щось про провинних янголів чи про те, де про