Читати книгу - "Рікі та дороги"

печиво. Вечоріє, стрижі кричать десь над деревами.

Думаю, що треба прокидатися раніше.

Відчуваю, що день минув недарма, що він трохи ліпший за вчорашній.

Поставлю йому п'ятірку.

З хорошого: я не проспав світанок.

З поганого: я забув удома зубну щітку.

Поруч зі мною в наметі лежать 32 предмети (на ніч я ще одягнув светра, щоб не змерзнути), але немає годинника і немає щітки. Та годинник я сплановано забув, щоб не зациклюватися на всіляких там порядках, а робити, що і коли заманеться.

А от зі щіткою вийшла справжня прикрість.

Хоча я до останнього думав, що взяв їі, навіть уніс до переліку речей, які в мене із собою.

Не знаю, чи варто через це аж так засмучуватися, але мені аж сльози на очі набігли. Мене засмутило навіть не те, що може бути несвіже дихання, — у лісі це не має ніякого значення. Я просто не люблю щось забувати, а люблю бути уважним і зосередженим, люблю, коли всі речі на своїх місцях і я можу ними користуватися, ну або просто знати, що вони там є. Це називається організованість і відповідальність.

Саме час бути організованим і відповідальним, коли тобі 14.

До повного щастя ще й не помилувався світанком.

Дивлюся, а сонце вже припікає.

Не знаю, хочеться просто легко до всього ставитися.

Не перейматися так сильно через дурниці.

Будь що буде.

Згадав, як їхав якось у автобусі, а на зупинці зайшли хлопець і дівчина. Я спочатку не звернув на них жодної уваги — ну подумаєш, що тут незвичайного? Хлопець і дівчина. Вона тримала в руках телефон і навушники і, коли автобус рушив, дала один навушник хлопцеві, аж тоді я побачив, що в нього такі маленькі руки, як у дитини, але сам він дорослий. І хлопець маленькою рукою всуває навушника і всміхається дівчині, а вона йому, і обидва хитають головами, і хлопець навіть підспівує. І весь автобус дивиться на них і переймається гарним настроєм, і всі всміхаються.

Я би так не зміг і цьому хлопцю дуже заздрю, бо він уміє справлятися з непростими ситуаціями й радіти життю попри все, і ще й інших заряджати оптимізмом.

Про таких людей знімають кіно.

Вони переповнені життям і вміють долати перешкоди.

І точно не виходять з рівноваги через зубну щітку.

Можливо, це якась крайність для порівняння, але іноді тільки так удається збагнути щось дуже важливе. Треба дивитися на ситуацію з протилежного боку, і тоді вона стає зрозумілою.

Добре, що я саме зараз згадав цього хлопця.

Витираю руками носа і даю обіцянку відсьогодні жити на повну котушку.

* * *

Гуляю лісом: дихаю глибоко, дивлюся на верхівки дерев, іноді під ноги, підставляю обличчя вітру, заплющую очі — і так добре стає всередині, що я навіть трохи підстрибую.

У мене все під контролем, якщо хтось спробує завдати мені шкоди, я штрикну його армійським ножем.

Він лежить у правій кишені.

На обличчі дурнувата усмішка.

Зустрічаю білку й вітаюся з нею.

Думаю всяке дурне, наприклад чи є білки-чоловіки і як вони тоді називаються? Я знаю, що відповіді на такі запитання легко можна знайти в підручниках, але яке це має значення, якщо за їхньою допомогою я можу отак просто дуркувати? Думаю, що всі ці дерева та пташки, усе це свіже повітря, уся ця комашня і таке інше — це дуже класно. У місті ніколи точно не знаєш, де твої думки, а де чужі, а тут все ясно і просто.

Раніше я дуже любив отак просто гуляти в околицях бабусиного будинку, але чомусь забув про це. Я йшов у ліс і гучно дихав носом, запам'ятовував, як пахне повітря, притулявся до дерев і просто собі стояв. Але це був не великий ліс, а маленький лісочок, на кілька сотень дерев. За ним було футбольне поле, і на ньому іноді грали у футбол мої однокласники, але я з ними ніколи не грав, бо не вмів, хоча кортіло. Я не мав хисту до футболу, натомість любив лічити, і малювати, і писати, але це називається відхилення від теми, бо я розповідав про ліс.

Я залюбки пограв би з ними, хоча не претендував на забивання голів. Я просто радісно побігав би за м'ячем, а ще я вмію здіймати руки вгору і кричати, коли забиває хтось інший. Але мене ніколи не кликали, і, коли я підходив ближче до поля, вони кричали, і показували на мене пальцем, і казали, що такий, як я, мамі не потрібен, і сміялися, і називали мене дауном. Але це ідіотизм і неправда, бо я не даун, у мене все гаразд із хромосомами, і з лицем також усе добре, воно не пласке, тільки ніс трохи кирпатий. І це також частина моєї проблеми, бо люди часто говорять те, чого не знають, або вдають, що знають, а насправді ні, а дехто їм вірить і, між іншим, сильно через це засмучується.

Дістаю з кишені аркуш і дописую ще один пункт:

14) природа.

* * *

Уперше мама померла два роки тому.

Це сталося майже відразу після мого переїзду до бабусі.

Я не бачив її кілька тижнів і не знав, що з нею відбувається, а коли я запитав у бабусі, де мама, вона мені сказала, що мама скоро також має переїхати до нас. Я запитав, скоро — це скільки в часі? Яке це число? Щоб я міг порахувати і зрозуміти, коли це буде.

Але бабуся не могла мені нічого відповісти, може, тому, що не знала великих чисел, бо все життя рахувала на такій дерев'яній штуці, яку більше ніхто не використовує.

У мене не було із собою маминої дорослої фотографії, тільки дитячі, нагорі в шафі, бабуся кілька разів їх діставала й показувала мені. І я почав забувати, який мамин вигляд, якої довжини її волосся і таке інше.

Одного дня я повернувся зі школи додому, а бабуся сиділа на дивані й була дуже пригніченою. Це означає, що на неї напосіли думки, які не давали їй спокою і змушували почуватися не так, як зазвичай.

І вона сказала, що тепер я, напевно, не скоро побачу маму, бо та тяжко захворіла і лежить у лікарні, тому не може до мене приїхати. І додала, що це дуже сумно, але що вдієш. Коли промовляла це, вона