Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

– І що ж відповіла на це Соломія? – пан Мирослав заходиться коротеньким смішком.

– Потвердила це…

– О! – Любомирів батько виглядає вкрай заінтригованим. – Я лише чув, що в Кракові на вистави за участі Крушельницької обов’язково ходили Стефаник[5] і Новаківський,[6] які тоді там навчалися. А про випадок із каретою – ніц. І як довго тривало це листування Соломії і пароха Лісницького?

– Не так і довго. Судячи з дат, до трьох років. Десь до перших гастролей Соломії Латинською Америкою в 1897 році…

Прислухаюся до розмови цих двох таких подібних між собою чоловіків. Обоє худорляві, мають тонкі риси обличчя, сіро-блакитні очі, темне волосся. Я б радо і далі підмічала і нотувала десь на підсвідомому рівні подробиці цієї розмови, аж раптом голос Любомирового батька виводить мене з цього стану.

– А ви, Олено, що думаєте про ці листи?

– Ну… Це листування з виразними ознаками нерозділеного кохання. Маю на увазі почуття пароха Лісницького до Примадонни. Воно не знайшло відгуку в душі Соломії. Це також ясно з її відповідей. Та й чи могло бути інакше? Співачка зі світовою славою і звичайний хлоп, який вивчився на священика…

– А мені здається, Соломія зовсім не дерла носа з приводу своєї слави… Тут, радше, йдеться про ту велику травму, що її вона зазнала, відмовившись від свого першого кохання.

– Маєш на увазі історію із Зеноном Гутковським? – утручається Любомир.

– Ага… Той красень уразив Соломію з першого погляду в самісіньке серце. Так трапляється замолоду, коли юні панни ще не годні покладатися на розум, а йдуть за покликом чуттів. Якби Соломія не була настільки розсудливою і не придавила в собі ті почування, хтозна чи й мали б ми сьогодні ким хвалитися перед світом. Серед оперних співаків, маю на увазі.

З цими словами пан Мирослав підводиться зі столу і йде до сусідньої кімнати, де на високих стелажах, до яких треба приставляти спеціальну драбинку, зберігається чимала родинна бібліотека. За кілька хвилин він вертає, несучи в руках книжку, на обкладинці якої портрет Крушельницької. Це спогади про співачку.

Батько Любомира начіплює окуляри в золотій оправі і знаходить потрібне місце.

– Ось прошу… Спомин рідної Соломіїної сестри. Її страх як зачепило те, що її, як старшу, Зенон відкинув і посватався до меншої. Так би не годилося робити. Але очевидно, хлоп мав почуття саме до Соломії, і вона відповіла йому взаємністю. Інакше точно б узяв старшу Олену, з якою б не мав, до слова, жодного клопоту. Прошу послухати:

«Якось до нас у гості приїхав батьків товариш Гутковський із сином-семінаристом Зеноном… Молодому Гутковському сподобалася Соломія, і він, знехтувавши мною, старшою, попросив руки Соломії.

Заручилися… Наречений гарний, ставний, з доброї сім’ї… Спочатку його важко було зрозуміти, але він усе частіше почав висловлювати свої погляди на сім’ю, на дружину та її обов’язки».

Пан Мирослав на мить спиняє читання і показує мені світлину Гутковського, яка, очевидно, погано збереглася, і її підмалював художник. Тож молодик виглядає направду, мов картинка. А може, він дійсно був таким вродливим? Одне ясно точно, аби не його зв’язок із Соломією, ніхто б ніколи не довідався, що колись на Тернопільщині жив собі такий пан. І точно ніхто не став би шукати і друкувати його світлини. Також мені стає зрозумілим відсторонений погляд Крушельницької на родину і шлюб. Такі очі справді важко забути. Цей чоловік тяжко уразив молоду Соломію, і вона, як це часто трапляється, знайшла відраду в мистецтві, ніби обвела себе чарівним крейдяним колом своїх співацьких обов’язків, за яке годі було комусь пробитися, котромусь чоловікові, звісно…

– Уявляю, якою вони могли б бути парою… Врода Соломії в поєднанні з мужньою поставою цього чоловіка…

– Вони не могли бути парою, – різко заперечує мені пан Мирослав, – бо коней і волів не парують. Мали докорінно відмінні погляди на життя. Ось послухайте, що було далі:

«Бувало Гутковський не раз казав до Соломії: “Як вийдеш заміж, станеш господинею, тоді не буде часу співати”. Йому не подобалося, що його майбутня дружина багато грає, співає, говорить про музику Баха, Бетховена, Шопена: “А я вам бах – і скажу, що волію шопу, ніж Шопена”. Коли розмови заходили про концерти, оперу, він говорив: “Я вважаю, що цирк краще, ніж опера”.

Нарешті, після року по заручинах, приїхав молодий. Призначили день весілля, розіслали друковані запрошення. Та перед самим весіллям зайшла розмова про музику і спів. Наречений категорично заявив: “Жінка не повинна займатися музикою, а тим більше виступати в концертах, у театрі. Це не підходить для неї…”» А що сказав би цей хлопець, – на мить перериває оповідь пан Мирослав, – якби побачив у майбутньому свою дружину за кермом «Форда»? Саме так! Мало хто знає, що Солоха, як її називали рідні, стане першою львівською панею-водієм. Навіть фото збереглося. Ця жінка ніколи не боялася спробувати щось нового…

– «Тож нічого дивного, – продовжує пан Мирослав, – коли на запитання молодого, які замовляти шлюбні обручки, вона категорично відповіла: “Жодних!”»…

– І?… – питаю, хоч і розумію, що це кінець історії.

– Жодних «і» бути не могло… Соломія розірвала заручини і поїхала вчитися до Львівської консерваторії. На той час їй було всього лишень вісімнадцять років. Треба було мати неабияку сміливість і силу волі, аби зважитися на такий вчинок і відмовитися від кохання. Напевно, це рішення далося їй дуже важко, не кажучи вже про те, якому тискові з боку рідних довелося опиратися… Цілком очевидно, що власне життя Крушельницька присвятила музиці і просто не могла відповісти на жодні почуття, якими б щирими і добрими вони не видавалися. Вона була жрицею музики, якщо хочете…

* * *

Дощ, нерозлучний зі Львовом, ніби його вірний джура, крокує старовинною бруківкою, зазирає в кожен водостік, чи добре працює? Оглядає кожну шпарину на тротуарі, чи не розійдеться ще більше від його старань? Чистить дахи від влежаного торішнього листя, змиває дорожній пил із шибок. Хазяйнує…

Прозорі сльозинки львівського неба стікають парасолем, що його тримає над нашими головами Любомир. Ось уже хвилин з п’ятнадцять чекаємо на пані Уляну, з якою вчора домовлялися про останній візит, адже так і не встигли перемалювати невідісланий лист пароха Лісницького.

– Погано, що літні люди не вдаються до таких новацій, як мобільний зв’язок… – зітхаю і вкотре зиркаю на годинник, що з протилежного боку вулиці над входом до сувенірної крамнички.

– Не лише літні люди, – всміхається Любомир, – моя матуся ще до пенсії має п’ять років допрацювати, але також не