Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Слов’яни VII ст. до н. е. — першій чверті І тис. н. е. (за археологічними даними)

У цей період давньослов’янські племена вперше привертають увагу античних авторів під іменем венедів. Зрештою, саме з цього часу ми можемо починати історію слов’янського етносу, хоча початкові процеси його формування, безперечно, тривали значно раніше.

На рубежі ери давнім слов’янам на території між Віслою і Дніпром належало кілька археологічних спільнот: зарубинецька та пізньозарубинецька, пшеворська-верхньодністровська і зубрицька.

Найбільш відомою і вивченою є зарубинецька культура. Перший могильник, який дав назву культурі, був досліджений В. В. Хвойкою ще у 1898 р. Другою, широко дослідженою пам’яткою зарубинецької культури був Корчуватівський могильник на околиці Києва, розкопаний І. М. Самойловським у 1939 р.

Глибокий науковий інтерес до зарубинецьких пам’яток з’явився лише у повоєнний час, коли стала особливо актуальною проблема походження та ранньої історії слов’ян. З 50-х рр. інтенсивно досліджуються численні поселення та могильники у Середньому, а також у Верхньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. Особливо широкі розкопки були проведені на городищі Пилипенкова Гора у Каневі та на Пироговському могильнику поблизу Києва. Нині відомо кілька сот зарубинецьких пам’яток, різні за обсягом розкопки були проведені на 70-ти з них[35].

Значне розширення, джерелознавчої бази дозволило дослідникам з’ясувати ряд питань хронології та походження культури, етнічної належності зарубинецьких племен, їх внеску в формування слов’янських старожитностей.

Дослідники зарубинецької культури Ю. В. Кухаренко, Є. В. Максимов, К. В. Каспарова, Л. П. Поболь та ін. мають певні розбіжності у тлумаченні цих проблем, але єдині в тому, що зарубинецька культура стала важливою віхою в процесі формування та розвитку давньослов’янського етносу.

Рис. 1. Поширення археологічних культур рубежу — першої чверті І тис. н. е.:

І — пам’ятки пшеворської, II — липицької, III — зубрицької, IV — зарубинецької культур, V — сарматські пам’ятки, VI — кордони Римської імперії (до 98 р. н. е.), VII — кордони Римської імперії (105—117 рр.), VIII — кордони Римської імперії (117—271 рр.).

Пшеворська культура заходить на територію України лише південно-східною частиною свого ареалу. Вивчення пшеворських поселень на Західній Волині і Поділлі розпочато в останні десятиріччя. На сьогоднішній день відкрито близько 40 селищ. Вивчення Д. Н. Козаком матеріалів з широко досліджених пам’яток біля сіл Підберізці, Пасіки-Зубрицькі, Чишки, Гірка Полонка, Загаї-ІІ, Гринів та ін. дозволили дійти висновку, що носії пшеворської культури з’явилися на Волині і Поділлі в результаті розселення з території Мазовії та Підлясся. Внаслідок симбіозу з місцевим населенням у цьому регіоні сформувався своєрідний варіант пшеворської культури, носіями якого, очевидно, були слов’яно-германські племена[36].

Пшеворська культура римського часу представлена в Україні невеликою кількістю поховань із зброєю, виявлених випадково ще на початку століття. М. Ю. Смішко у 30-х рр. визначив ці поховання як пам’ятки воїнів-вершників, що з боями просувалися у складі озброєних загонів германців-вандалів до кордонів Римської імперії[37].

Криза культур латенського кола спричинила розпад зарубинецької та пшеворської культур у Східній Європі. Їх змінюють своєрідні старожитності, які сформувались на зарубинецько-пшеворській основі за участю різних місцевих етнокультурних угруповань.

За останнє десятиріччя у Верхньому Подністров’ї та на Західній Волині Д. Н. Козаком відкрито близько 100 поселень, віднесених ним до зубрицької культури. Найбільш повно дослідженими є поселення біля сіл Підберізці, Сокільники-ІІ, Давидів, Пасіки-Зубрицькі (Верхнє Подністров’я), Боратин, Гірка Полонка, Загаї-ІІ, Линів, Городок (Волинь)[38].

З’ясувалося, що зубрицька культура склалася в результаті інтеграції верхньодністровського варіанта пшеворської культури та прип’ятсько-поліського варіанта зарубинецької культури. Встановлено також, що зубрицькі пам’ятки стали основою, на якій сформувалися старожитності черняхівського типу Подністров’я.

Дещо раніше було розпочато вивчення пізньозарубинецьких пам’яток. Зокрема, ще у 50-х рр. Ф. М. Заверняєв та А. К. Амброз здійснили розкопки поселень Почеп та Синьково на Верхній Десні. У 60-х рр. були проведені великі роботи на селищах Лютіж (В. І. Бідзіля, С. П. Пачкова) та Оболонь у Києві (Г. М. Шовкопляс). На рубежі 60—70-х рр. ряд пам’яток був виявлений П. І. Хавлюком у поріччі Південного Бугу. З кінця 70-х рр. тривають роботи у Дніпровському лісостеповому Лівобережжі, розпочаті Є. О. Горюновим. Нині відомо близько 50 пізньозарубинецьких пам’яток, на половині з яких провадилися розкопки. Дослідники вирізняють типи пам’яток за набором етнокультурних компонентів. Триває дискусія про причини кризи зарубинецької культури, роль різних пізньозарубинецьких пам’яток у формуванні київської культури наступного часу[39].

Спинимося більш детально на характеристиці цих культурних утворень.

Зарубинецька культура охоплювала східний регіон давньослов’янського масиву в басейнах верхньої і середньої течії Дніпра. За підрахунками Є. В. Максимова, зарубинецькі пам’ятки охоплюють площу близько 500 тис. км2, що дорівнює території таких сучасних європейських держав, як Франція[40]. Але реальні розміри території зарубинецької культури були в декілька разів меншими, оскільки зарубинецькі племена заселяли лише береги рік, а значні простори між ними залишалися необжитими. Територія зарубинецьких племен не залишалася незмінною. Протягом раннього періоду (кінець III— І ст. до н. е.) до ЇЇ складу входили Середнє і Верхнє Подніпров’я та Прип’ятське Полісся, а також Путивльське Посейм’я. Площа кожного з цих регіонів складала до 2—4 тис. км2.

У цей час у Середньому Подніпров’ї існували три пов’язані між собою групи з 10—15 поселень (між Стугною та Ірпенем, Стугною та Россю і Тясмином).

У другий період розвитку (друга половина І ст. до н. е. — середина І ст. н. е.) територія проживання зарубинецьких племен дещо розширилася внаслідок більш широкого освоєння басейнів рік Ірпінь, Рось, Стугна і Тясмин[41].

У середині І ст. н. е. зарубинецька культура переживає кризу, викликану комплексом різних факторів. Змінюється ареал розселення, який включає також у східному напрямку Подесення і вододіл Дніпра та Дону, а у західному — Південне Побужжя. Обезлюднилося Прип’ятське Полісся. Зарубинецьке населення, яке залишилося у Середньому та Верхньому Подніпров’ї, значною мірою змінює характер своєї культури, що дає змогу говорити про формування нової, пізньозарубинецької групи. Змінюються місця розташування поселень та поховальні звичаї. Лише частина матеріальної культури попереднього часу (окремі форми посуду, житлобудівництво) продовжує свій розвиток[42].

Формування пізньозарубинецької культурної групи відображає процес інтеграції давніх слов’ян з іншими етнокультурними спільнотами Східної Європи.

Західна частина слов’янства була представлена пшеворською культурою. Її ареал протягом II ст. до н. е. — початку V ст. н. е. охоплював межиріччя Одри і Вісли в Центральній і Південній Польщі. Верхньодністровський варіант пшеворської культури обмежений Віслою і Сяном на заході, Горинню на сході, доходячи до Прип’яті на півночі й Збруча на півдні