Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ця група проіснувала з І ст. до н. е. до середини І ст. н. е. Її територія охоплює близько 60 тис. км2. Пам’ятки розташовані чотирма скупченнями (у верхів’ях Західного Бугу, верхів’ях Стиру, верхів’ях Горині, верхів’ях Стоходу). Відстань між цими гніздами значна, між пам’ятками вона сягає 3—6 км. Очевидно, як і в зарубинецьких племен, розміщення поселень відображає племінну структуру пшеворського населення[44].
У другій половині І ст. н. е. пшеворську культуру змінили пам’ятки зубрицької культури, що належали до західного відгалуження венедського масиву. Поширення зубрицьких старожитностей обмежене на півночі Прип’яттю, на сході Горинню, на півночі охоплює північну і середню частини Подністров’я, на заході — східну частину Люблінщини і Посяння[45]. Освоєння середньодністровських земель, зайнятих данійцями і бастарнами, відбувалось, очевидно, не лише мирним шляхом. Тацит свідчить, що венеди «ради грабунку рискають» на землях між певкінами (бастарнами) та феннами й озброєні щитами рухаються з великою швидкістю. Нині дослідникам відомо близько ста поселень, які розташовані 10 гніздами. Шість із них розміщені на території Волині, чотири — в прилеглому Подністров’ї.
Походження давньослов’янських культур рубежу ер ще не з’ясоване до кінця. Це, зокрема, стосується зарубинецької культури. Дослідники (Є. В. Максимов, К. В. Каспарова, С. П. Пачкова) вважають, що зарубинецька культура виникла в результаті руху різних європейських племен, які наприкінці III — на початку II ст. до н. е. досягли басейнів Вісли, Дніпра і Дністра, вплинули на внутрішній розвиток автохтонного населення. Саме на цій території виникають дещо подібні зовні, але різні за етнічним змістом культури, в тому числі: зарубинецька, пшеворська, оксивська, поєнешті-лукашівська. Тому, розглядаючи генезис як зарубинецької, так і пшеворської культур, слід враховувати роль у цьому процесі місцевих племен і внесок прийшлого населення. В різних регіонах ці два фактори проявилися неоднаково[46].
Зарубинецька культура чітко ділиться на чотири локальні варіанти: прип’ятський, верхньо- та середньодніпровський, посеймський. Відмінності між цими локальними варіантами визначені різним співвідношенням автохтонного і прийшлого населення. Так, Прип’ятське Полісся в дозарубинецький час було заселене групами носіїв пізньолужицьких та поморсько-кльошових пам’яток, а також носіями милоградської культури. Роль останньої у створенні нової культури, на думку Є. В. Максимова, незначна. Основним компонентом зарубинецької культури в Поліссі стали прийшлі носії пізньопоморської та підкльошової культур.
Інше співвідношення культурних елементів у Верхньому та Середньому Подніпров’ї. У верхньодніпровському регіоні зарубинецькі пам’ятки мають виразні риси милоградської культури, у середньодніпровському — культури місцевих племен пізньоскіфського часу. У Середньому Подніпров’ї прийшлі елементи чітко фіксуються за рисами поморсько-кльошової культури, а також за рисами пізньолатенської культури Балкано-Дунайського регіону[47].
Отже, утворення зарубинецької культури було складним процесом, який мав у кожному з регіонів свої особливості, зумовлені специфікою культурної спадщини автохтонів і їх взаємодією з чужинцями. Все ж саме поморсько-кльошова культура дала забарвлення найважливішим елементам культури різних груп зарубинецьких племен, особливо їх керамічному комплексу[48].
Ще більш дискусійним є питання генези пшеворської культури. Наприкінці XIX ст. вважалося, що пшеворська культура походить від кельтів. У післявоєнний період більшість польських дослідників (Ю. Костшевський, К. Яжджевський, В. Генсель) дотримувалися думки, згідно з якою пшеворська культура є одним із етапів розвитку слов’янства на даній території[49]. Основним доказом слов’янського походження пшеворських пам’яток при цьому був генетичний зв’язок між пшеворськими, пізньолужицькими і поморсько-кльошовими пам’ятками, тобто безперервний розвиток культури, а отже, незмінність населення у Вісло-Одерському межиріччі протягом всього латенського часу (від IV ст. до н. е. до І ст. н. е.). Слов’янське коріння пшеворських племен визнавалося і багатьма радянськими вченими (Б. О. Рибаков, І. П. Русанова, В. В. Седов)[50].
У 70-х рр. стало ясно, що різниця між пшеворською та ранньосередньовічною слов’янською культурами була дуже великою. Тому панівною стала думка про належність цих пам’яток германському союзу племен, відомих у писемних джерелах під назвою лугіїв[51].
Найновіші дослідження пшеворської культури польськими археологами засвідчили неабияку складність її формування. Виявилося, що пшеворські пам’ятки виникли на території Вісло-Одерського межиріччя раптово, на рубежі ІІІ—ІІ ст. до н. е., а не в результаті розвитку місцевих поморських і підкльошових племен. Польські дослідники А. Невенгловський, Т. Домбровська та ін. дійшли висновку, що пшеворська культура була привнесена на територію Вісло-Одерського межиріччя у сформованому вигляді східними германцями. Пам’ятки цієї культури існували посмужно з пам’ятками місцевої людності. Лише через століття спостерігається процес включення місцевого компонента (очевидно, слов’янського) у пшеворську культуру[52].
На цих нових основах ґрунтується і гіпотеза про походження верхньодністровського варіанта пшеворської культури. Пам’ятки цієї культури з’явилися у Подністров’ї і на Волині у сформованому вигляді в І ст. до н. е., тобто саме тоді, коли на території Польщі спостерігається процес змішування прийшлої, германської за походженням, і місцевої, поморсько-кльошової, культур. Помітний поморсько-кльошовий компонент у пшеворських пам’ятках Волино-Дністровського регіону може свідчити про те, що сюди переселилися змішані племена. Певна ізоляція від основного пшеворського (в цілому германського) масиву, вплив частково спорідненого місцевого поморсько-кльошового населення, а дещо пізніше — сусіднього зарубинецького призвели до того, що у пшеворців Подністров’я та Волині перевагу отримала «поморсько-кльошова» (давньослов’янська) лінія етногенетичного розвитку. На відміну від цього, у Вісло-Одерському межиріччі пшеворські племена, серед яких, ймовірно, було і давньослов’янське населення, перебували під постійним впливом західних і північно-західних германських культур[53].
Порівняльний аналіз поморсько-кльошової та пшеворської культур у Подністров’ї та на Волині свідчить про ряд спільних рис між ними. Так, збігаються територіальні межі двох культур, однакова топографія їхніх поселень. У ряді випадків поморсько-кльошові і пшеворські поселення розташовані на одному і тому ж місці (Гірка Полонка II, Линів, Городок). Близька у цих двох культурах структура селищ, а також житла прямокутної форми.
Важливим доказом зв’язків поморсько-кльошової та пшеворської культур на Волині й Подніпров’ї є подібність рис поховальної обрядовості, зокрема перевага урнових трупоспалень. Близькість двох культур знаходить своє підтвердження і в такій категорії матеріальної культури, як кераміка. Вона має багато спільних рис у формах, технології виконання, орнаментиці, способі обробки зовнішньої поверхні тощо. Про те, що поморсько-кльошова людність Волині і Подніпров’я злилася з прийшлими носіями пшеворської культури, свідчать бікультурні комплекси на окремих поселеннях, тобто такі, де поєднуються елементи обох культур. Таким чином, внаслідок активних інтеграційних процесів створюється своєрідний Подністровський варіант пшеворської культури. В ньому, очевидно, розчинилися ті германські елементи, які входили до складу культури в процесі переселення з території Польщі. Така ж доля спіткала й інші групи германських племен, що проникли на Волинь і Подністров’я в останніх століттях до нашої ери, зокрема носіїв ясторфської культури. Сліди цієї культури простежені в Підберізцях,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба», після закриття браузера.