Читати книгу - "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію"

віддалялась, його не знайшли. Сонце було вже зовсім низько над обрієм, ще година — і можна буде втекти назавжди. Данько виждав ще триста шістдесят секунд і глянув сміливіше. Постаті куркулів ішли на хутір.

За п’ятнадцять, двадцять хвилин вони уже збалакаються на хуторі про підводи, за двадцять п’ять-тридцять хвилин вони знову виїдуть з хутору з собаками. Данько сперся на лікті і дивився на ловців. Коли остання фігура зникла поміж хат, він поповз у напрямі від хутору; проповзши кроків з двіста, він потрапив у яр — це був той самий яр, що в ньому далі лежав хутір. Данько став на ноги і, що мав сили, побіг яром геть від хутору. Йому треба було бігти ще сорок хвилин, поки зайде сонце, а далі він міг одпочинути. За сорок хвилин він міг зробити з чотири кілометри.

Данько трішки придержав біг: треба було берегти сили. Він уже пробіг мало не ввесь яр і мав вибігти знов на степ, коли побачив двох хлопчаків, що закурювали цигарки, сівши за горбочком.

— Дядю, дайте табачку, — почав гукати один з хлопчаків і змовк. Його здивувало, що дядя біжить з рушницею в руці. Данько відчув це і спинився. Збрехати щось було неможливо, все одно догадаються, коли виїде підвода.

— Собаки моєї не бачили? — спитав Данько. Хлопці мовчали, Данько змахнув рукою і побіг далі.

Він вибіг з яру і біг знову степами. Уже йому стеналися груди, але треба було бігти прикро, бо на хуторі уже, видно, знали через отих двох хлопців, куди дичина впала. Надокола був степ — назвиш, навзбіч, навпір був степ вечірній. Данько біг — і немов стояв серед степу, а степ тікав від нього за обрій. Піт давно просочив його одежу і охолоджував бігуще тіло як автомобільний радіятор.

Данько біг, і степ тікав від нього. Коли ж сонце сховалося під землю, він спинився і впав на землю. Він заснув.

XV

Йому снилися химерні, надзвичайні речі. Йому снилося, що він не Данько Харитонович Перерва, а Дон Хозе Перейра, подорожній і тираноборець з далекої Барселони. Йому снився доктор Леонардо, медик і природолюбець, прекрасна Альчеста і багато інших облич, яких він зроду не бачив у житті і які були в цім сні знайомі й звичайні.

Йому снилося, що на землю впала зима і він почав замерзати. Холонув живий виноградник його крови, він застигав і лежав немов льодовий пік, схиляючись грудьми над робочою Барселоною. Крізь сон він бачив, що надокола його стояли мовчазні гори — і це були п’ятеро куркулів — і він мусив умерти. Було холодно і неспокійно спати, як колись за дитячих років у нетопленій хатині глибокої осени.

Фантастична дитяча книга повела його в леґендарний ліс спогадів. Веселі маслоноси пурхали й цвірінькали в смарагдовім листі леґендарного лісу, у темнім ручаї під навислим корінням чорних дерев молокопруд, одсапуючись, рив собі нору і накидав купи оксамитної землі; в зеленім подолі на взліссі танцювали баскі хлібороги, бодались і бігли навзаводи в поле…

Куркуль Щовб ударив Данька ззаду сокирою по голові, і він умер в степу ніччю.

XVI

Уночі в степу лежало тіло члена степового окрвиконкому Данька Харитоновича Перерви. Земля давно охолола і давно щез усякий слід сонячної жаги. І в міру того, як остигала земля, оживав виноградник гарячої крови, спалений сонцем. Це була вже не та кров, що гнала Данька по степу, тікаючи від куркулів — це була та передсонячна кров, що текла в жилах Дона Хозе Перейра ще перед перетворенням його.

Дон Хозе Перейра глибоко зітхнув і розплющив очі. Йому боліла голова, з рани на потилиці ще точилася злегка кров, але свіжо було і холодно, і він підвівся. Він витяг носовичок і замотав собі голову. Крізь хустку вухо його почуло розмірені удари хвоста — це був його рудий друг, сетер Родольфо.

— Здоров, рудий друже Родольфо! — сказав Дон Хозе. — Чи не задовго ми спали тут з тобою на сирій землі?

Родольфо теж устав, але не сказав нічого. Він був тієї думки, що можна було б іще поспати.

— Боюсь, що я здорово розбив собі голову, — мовив Дон Хозе. — Болить як не лусне. Щодо мене, то я переситився полюванням у степах і годен негайно їхати назад у Барселону, де, як ти добре пригадуєш, рудий друже Родольфо, в нас з тобою є одна важлива справа. Час уже зараз подумати, як би нам з тобою своєчасно затерти наші сліди.

І Дон Хозе Перейра став вигадувати текст кореспонденції до італійської газети «Воче-Дель-Пополо». Я гадаю, що він при цьому споменув прізвище доктора Леонардо.

_____________________________

КНИГА ПЕРША

I

Коли подорожній сідає в човна на Бахтині, щоб їхати в Слобожанську Швайцарію,* то коли він, цей подорожній, не вміє бачити, він нічого не побачить путнього.

Він залюбки погоджується, що дорога була довга і що дорога була курна — не жаль йому доріженьки, що куриться курно — сказав би він, коли б він умів оцінити курну дорогу.

Так само він готовий визнати, що була дуже труська дамба, і що був міст через якусь нетечу, що її переїжджаючи, єсть порядок запитувати: невже ж це Дінець? Ніхто з них не знає, що ця фраза ріднить їх з тією леґендарною бабою, яка, погостювавши в Харкові в кума, розповідала потім у доповіді про подорож — а доповідь ця відбувалася перед хатою на колоді, де вже багато було налузано насіння — сказала в своїй доповіді:

— А в Харкові Дінець поганий!*

І хоч оця баба і передбачала пишний проект провести в Харків Дінець — проект, почасти зреалізований фотографом Довбнею, бо фотограф Довбня,* зробивши знимок Лопані, пофарбував її в усякі кольори, зробив утроє ширшою, намалював на ній пароплава, а над нею аеропляна і навіть, здається, чи нe пустив десь у береговій піні пухкеньку німфу в купальному костюмі — хоча баба це все передбачала, казавши, що в Харкові Дінець поганий, але подорожній ніяк би не згодився з тією бабою поріднитися.

Тим часом баба могла б дечого навчити подорожнього — назвім його Леонардо — і умовмося, що він з фаху свого доктор і бачив усякі краї. Бачив справжню Швайцарію і сходив на Монблан, але не наважився зійти на Маттергорн, бачив справжню Баварію і, нехай буде, бачив