Читати книгу - "Життя і мета собаки"

такий химерний комірець, а Швидкий, як міг, заспокоював Сестру, яка дуже тяжко переносила все це.

Урешті Карлос познімав із нас комірці. Відтоді мені вже якось не так і кортіло гратися в ту гру, коли я залазив на спину Коко. Натомість у мене з’явилася ідея для нової розваги: я підбігав до дівчати з гумовою кісточкою і гриз іграшку просто перед нею. Коко вдавала, ніби не хоче забавку, й відводила погляд. Проте її очі завжди поверталися до кісточки, коли я носом підсував її до неї. Урешті, дівчина не витримувала і стрибала, але я так добре знав Коко, що встигав перший схопити іграшку. Я відскакував назад і весело махав хвостом. Інколи вона бігла за мною, і ми гасали великими колами — цю частину забави я любив найдужче. Бувало, Коко позіхала, вдаючи, що їй нецікаво, але я знову наближався й дражнив її кісточкою, доки вона не пробувала її схопити. Мені так подобалася ця гра, що вона мені навіть снилася.

Інколи в Дворі можна було натрапити на справжні кісточки, тоді з ними поводилися по-іншому. Карлос приходив із масним мішком, витягав нам підгорілі ласощі й вигукував наші імена. Чоловік добре знав, що Головному псові треба завжди давати кістку першому, і я цілком був із ним згоден. Мені не завжди діставалася пожива, але, коли щастило, Карлос казав: «Тобі, Тобі!» — і давав її мені, незважаючи на чужі носи. З людьми правила стають інакші.

Одного разу, коли Швидкому дісталася кістка, а мені — ні, я побачив дещо надзвичайне. Брат примостився на іншому кінці Двору, шалено гриз і видихав п’янкий аромат свого частування. Я підійшов ближче і з заздрістю дивився на нього. Зненацька з’явився Головний пес.

Кремезний собака напружився, широко розставив лапи, наче перед бійкою, а тоді швидко пішов до Швидкого. Останній припинив гризти кістку й низьким голосом загарчав. Ніхто ніколи не гарчав на Головного пса. Однак я відчував, що правда була за Швидким, адже це його кістка. Карлос дав її саме йому, і навіть Головний не мав права її забрати. Проте кістка була така смачна, що Головний, здається, не міг втриматися. Він витягнув морду вперед — і тут Швидкий завдав удару — клацнув зубами просто перед носом Головного! Швидкий загрозливо підняв губу і примружився. Здавалося, що Головний пес остовпів від такої відвертої непокори. Він подивився на нього, а потім гордо розвернувся й задер лапу біля паркана, не звертаючи на Швидкого жодної уваги.

Я знав, що коли б Головний пес хотів, від би забрав кістку в Швидкого. У Головного була сила, і раніше він завжди до неї вдавався. Я бачив, що тоді було (десь перед тим, як нас возили до тієї милої жінки в прохолодній будівлі): пси зібралися навколо однієї дівчини, нюхали її та якимсь відчайдушним жестом задирали лапи. Сором сказати, але я теж був у тому гурті. Щось було в ній таке привабливе, навіть описати точно не можу.

Щоразу, коли пес намагався її понюхати, вона сідала в грязюку. Вона стримано прищулила вуха та кілька разів гарчала. Коли це відбувалося, пси відступали, немов вона щойно стала Головною.

Ми всі так тісно скупчилися, що час від часу налітали один на одного, і тут-таки спалахнула сварка між Головним і найбільшим псом у зграї — великим, чорно-бурим, якого Боббі називав Ротті.

Головний діяв, як досвідчений боєць: він схопив Ротті за шкірку й потягнув додолу. За кілька секунд чорно-бурий собака принижено перевернувся на спину. Однак на галас прибіг Карлос і закричав:

— Гей, досить. Годі!

Карлос стояв посеред двору, але пси не звертали на нього жодної уваги. Натомість Коко підійшла до чоловіка, щоб він її погладив. Подивившись на це кілька хвилин, Карлос погукав ту собачку, на якій раніше зграя зосередила всю свою увагу, і вивів її за хвіртку.

Я не бачив її до того часу, як ми опинилися в одній машині, коли їхали до милої жінки в прохолодну будівлю. Саме та волохата собачка сиділа з людьми на передньому сидінні.

Коли Швидкий догриз свою кістку, він, здається, встиг добре поміркувати над тим, що вкусив Головного пса. Мій брат опустив голову і, помахуючи хвостом низько над землею, перевальцем пішов туди, де стояв Головний. Швидкий кілька разів грайливо вигнувся, але Головний не звернув на це увагу. Після цього Швидкий лизнув його в губи — і це виглядало, як своєрідне вибачення. Головний пес трохи погрався з моїм братом, поперекидав його й навіть дозволив покусати себе за шию, а потім різко подався геть.

Ось так Головний собака підтримував порядок, тримав нас усіх на своїх місцях і не користувався своїм авторитетом, щоб забрати в нас їжу. У нас була щаслива зграя до того дня, як у ній з’явився Спайк.

Після його появи змінилося геть усе.

Розділ 4

Мені здавалося, що тільки-но я збагну, як треба жити, — все відразу зміниться. Коли ми бігали за Мамою, я навчився боятися людей, порпатися в їхньому смітті, миритися зі Швидким, щоб він був у доброму, як для нього, гуморі. І тут прийшли люди, взяли нас у Двір — і все змінилося.

У Дворі я швидко звик до життя в зграї, навчився любити Сеньйору, Карлоса і Боббі — і щойно мої забави з Коко стали набувати іншого, складнішого характеру, нас повезли до милої жінки в прохолодну будівлю, й те сильне бажання, яке я раніше відчував, повністю щезло. Більшу частину дня я кусав Коко чи вона мене, проте вже без того незвичайного потягу, який час від часу мене охоплював.

Між двома світами — зовнішнім і Двором — стояла та хвіртка, яку колись відчинила Мати. Я так часто думав про той вечір, коли вона втекла, що не раз відчував у своєму роті присмак металевої ручки. Мати показала мені, як вийти на свободу, якщо я захочу. Одначе я був інакшим собакою, ніж вона. Я полюбив Двір. Мені подобалося, що я належу Сеньйорі. Я став Тобі.

Мати, навпаки, не хотіла бути в зграї, тому, мабуть, її відсутності ніхто й не помітив. Сеньйора їй навіть імені не дала. Швидкий і Сестра дуже часто ходили нюхати той закуток за шпалами, де раніше лежала Мати, однак ніяк не показували, що переймаються її втратою. Життя тривало, як і раніше.

І тут, щойно місце кожного з нас усталилося, коли я почав їсти з дорослої миски, Карлос носив нам кісточки, а Сеньйора