Читати книгу - "Ловець океану. Історія Одіссея"

бути, щоб описати це тендітне тонке відчуття: грубі руки чоловіка стають лагідні, немов кипарисове листя, чоловікові пальці, що впивалися в горло ворога, стають, мов повітря, торкаючись волосинок на моїй шкірі, наче тонких вітрил м’якого корабля. Що цієї миті з ними коїться? Як одні й ті самі пальці можуть пестити й убивати? Як вони можуть бути гострим лезом та ніжним диханням? Як вони можуть проникати всередину плоті, розривати її на шматки, виривати серця та легені, занурюючись у потоки крові, — і потім легко та лагідно торкатися іншої плоті, немов це ніжна ваза з тонкої глини, яку ти боїшся розбити?

Так, страх стиснув моє серце, але ніжність перетворилася на туман, обвила мій страх, обійняла його та притисла до себе. Вони перетікали одне в одне, і мій страх танув в обіймах ніжності. Я покохала його, бо мені було страшно, а зараз мені ставало страшно, бо я покохала його. Цей страх був солодкий, як медяні ласощі.

Як гнів може вжитися з ніжністю в твердому чоловічому серці, схожому на дзвінкий щит із міді та шкіри? Як ненависть впускає в серце тишу?

Правою рукою він затулив мої губи, лівою рукою ніжно гладив моє стегно. Я не розуміла, як ці дві руки могли належати одній людині. Це був ворон і ластівка, це був тигр та ягня в одному тілі.

Я заплакала, коли відчула, яким ніжним може бути монстр, яким близьким може бути чужинець.

Я піднесла свою ліву руку до його правиці, тієї, що затулила мої вуста, і стала легко проводити по ній своїми пальцями. Я відповіла ніжністю руці, що несе покарання, а він відповів ніжністю руці, що несе непокору. Шшш, шепотів він, це було єдине слово, що він вимовляв. Мій безжальний господарю, мій утішнику. Рука, що карає, є рукою милосердною, чи не так, Одіссею?

Він відпустив свою руку, обернув мене обличчям до себе та став цілувати мої очі. Він не торкався губ та щік, він цілував тільки мої очі, він пив із них сльози, як небо п’є земну вологу перед дощем. Що ти робиш, спитала я. Я п’ю тебе, відповів він. Сльози — це сік душі, я хочу відчути твою душу на смак. Яка вона, спитала я. Вона пахне лавром і лавандою, відповів він. Вона солона, як море, і солодка, як мед, відповів він.

* * *

Відтоді ми почали бачитися кожного дня. Він проникав до моєї кімнати, тихо стояв у темряві, я заходила, зачиняла за собою двері, поверталася обличчям до стіни. Одіссей підступав до моєї спини, притулявся до мене всім тілом, ми наче ставали барельєфом, що зростався зі стіною.

Я просила, щоби правою рукою він затуляв мої губи, як тоді, першого разу, і щоби лівою рукою він гладив моє стегно, як тоді, першого разу. Потім він обертав мене до себе, цілував мої очі, пив сік моєї душі, що пахнув лавром і лавандою.

Потім я опускалася вниз і пила сік його тіла. Він був солоний, як море, і солодкий, як мед.

* * *

Щоразу він розповідав свої історії. Він говорив про Еола, володаря вітрів. Він говорив про Сциллу та Харибду, у бою з якими він вижив, але втратив своїх людей. Він говорив про Каліпсо та Цирцею, і моє тіло наповнювалося ревнощами, що він їх гасив у своїх обіймах.

Він брав мене за руку, вів нагору, підіймав мою голову догори і вчив читати сузір’я. Він показував мені зірку півночі, що ніколи не зникає, і розповідав, як її світло було ніжне з ним, як іноді вона була йому за єдиного супутника, як він лежав на дні свого корабля і дивився в цю чорну прірву, в якій світила тільки вона, срібна сльоза на темному обличчі неба.

Він показував на Велику Ведмедицю, сузір’я, що ніколи не тоне в Океані, і говорив, — щоби дістатися до Ітаки, він має завжди тримати її по ліву руку від себе. Поруч із нею був Оріон, а також Плеяди, а також сузір’я Воза, що спускається в море пізніше за всіх.

Мені здавалося, що цей монстр — це мій місток зі світом, з минулим і майбутнім, з глибиною та висотою, і я тримала його руки, що карали та пестили, що були жорстокі до інших, та лагідні до мене, і я цілувала їх.

* * *

Коли він засинав, я брала лляну мотузку, що нею обв’язувала свою туніку, торкалася до його шкіри, пропускала мотузку під його ребрами, зав’язувала вузол навколо його тіла, огортала її кілька разів навколо своєї талії і своїх грудей, зав’язувала вузол у себе на животі і притискалася до нього.

Ми спали ось так, прив’язані одне до одного, зв’язані одне з одним.

Мені здавалося, що мотузка тримає нас разом, крізь неї моя любов перетікає до нього, крізь неї його сила перетікає до мене, ми були двома деревами, що сплелися гілками й корінням, ми були двома ріками, що вливалися одна в одну.

* * *

Він завжди казав, що колись піде від мене. Що не може надто довго чекати. Що однієї ночі він запалить два факели, підніметься на корабель, поставить один на носі корабля, поставить інший на кормі корабля, і попливе в темряву, що огортає, наче Тартар.

Цю історію Одіссей мені розповідав у повній темряві. Він говорив зі мною про темряву в темряві, і я дивилася на його зелені очі, які здавалися мені чорними, як підземелля. Чи можливе кохання без темряви? — питала я в нього.

Я дивувалася, чому Афродіту малюють білошкірою жінкою із золотим волоссям. Вона має бути іншою. Темношкірою богинею з темними очима і з чорним волоссям, схожим на хвилі, що розчиняється в темряві.

Темрява народжує кохання, світло вбиває його, чи не так, Одіссею?

* * *

Ми провели двадцять ночей разом, а він і досі торкався до мене так, як перше сонце навесні торкається шкіри. Ти ледь відчуваєш його, але тіло твоє наливається теплом, і ти вже не розумієш, як могла жити по-іншому.

Він завжди говорив, що піде вночі, що піде непомітно. Але одного разу він прокрався в мою спальню, стрибнув крізь відчинене вікно, торкнувся мого волосся й поцілував мої очі, немов уперше. Я прокинулася. Я йду, сказав він. Я всміхнулася, думаючи, що це сон. Прости мені, Навсикає. Я буду болем у твоєму серці. Я буду каменем на твоїх плечах. Я дарую тобі цей маленький