Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

волала місіс Габбард.

— Моя дочка сказала мені, що це найлегша подорож у світі. Просто сядеш у потяг і зійдеш у Парижі. А тепер ми тут надовго, — простогнала вона. — Моє судно відпливає післязавтра. Як мені на нього встигнути? І що ж, я навіть не можу зателеграфувати, щоб скасувати бронювання. Мене аж трусить, коли про це кажу.

Італієць сказав, що й у нього невідкладні справи в Мілані. Кремезний американець сказав, що «йому шкода, мем», і м’яко висловив надію на те, що, можливо, потяг надолужить затримку.

— Моя сестра, її діти чекають мене, — сказала шведка й схлипнула. — Я не можу попередити їх. Що вони подумають? Вирішать, що зі мною трапилося щось погане.

— Скільки ми тут пробудемо? — вимагала відповіді Мері Дебенгем. — Комусь хоч щось відомо?

У її голосі звучало роздратування, але ознак тієї гарячкової тривоги, яку вона проявила в Таврському експресі, Пуаро не помітив.

Місіс Габбард знову завелася:

— У цьому потягу нікому нічого невідомо. І ніхто навіть не намагається хоч щось зробити. Просто групка непотрібних іноземців. От якби ми були на батьківщині, хоча б хтось спробував щось виправити.

Арбатнот повернувся до Пуаро й заговорив виваженою французькою з британським акцентом:

— Vous êtes un directeur de la ligne, je crois, Monsieur. Vous pouvez nous dire…[29]

Усміхнувшись, Пуаро поправив його.

— Ні, ні, — сказав він англійською. — Це був не я. Ви сплутали мене з моїм другом, мсьє Буком.

— Ой! Перепрошую.

— Нічого. Природно, що ви помилилися. Тепер я займаю купе, що раніше належало йому.

Мсьє Бука у вагоні не було. Пуаро розглянувся, щоб побачити, кого ще не вистачало.

Не вистачало княгині Драґомірової, угорської пари. А також Ретчетта, його камердинера та покоївки-німкені.

Шведська дама витерла очі.

— Я така нерозумна, — сказала вона. — Плачу, як дитина. Усе буде гаразд, що б не трапилося.

Проте не всі поділяли цей християнський дух.

— Усе це дуже добре, — сказав неспокійно Макквін. — Але ми можемо тут і кілька днів простояти.

— До речі, у якій ми країні? — запитала зі сльозами місіс Габбард.

Дізнавшись, що то Югославія, вона сказала:

— А! Одна з тих балканських країн. Чого ж ви очікуєте?

— Мадемуазель, ви єдина зберігаєте спокій, — Пуаро звернувся до міс Дебенгем.

Вона ледь знизала плечима.

— А що тут вдієш?

— А ви філософ, мадемуазель.

— Філософія передбачає безпристрасне ставлення. Гадаю, моє ставлення до ситуації більш егоїстичне. Я навчилася не піддаватися марним емоціям.

Вона навіть не дивилася на нього. Її погляд ковзнув по Пуаро й зупинився на вікні, за яким високими кучугурами лежав сніг.

— Мадемуазель, у вас сильна вдача, — стиха сказав Пуаро. — Гадаю, у вас найсильніша вдача з усіх присутніх тут.

— О, ні. Зовсім ні. Я знаю декого набагато сильнішого за мене.

— І це…

Здавалося, вона отямилася, усвідомивши, що розмовляє з незнайомцем, чужинцем, з яким до сьогоднішнього ранку перекинулась лише десятком фраз.

Вона засміялася ввічливо, але відчужено.

— Ну, візьмімо, до прикладу, ту поважну леді. Мабуть, ви помітили її. Надзвичайно потворна стара дама, але чомусь заворожує. Варто їй просто підняти мізинець і ввічливо щось попросити, весь потяг намагається їй догодити.

— Як і моєму приятелю, мсьє Буку, — сказав Пуаро. — Але причина в тому, що він директор цієї лінії, а не через владний характер.

Мері Дебенгем усміхнулася.

Ранок повільно минув. Декілька людей, серед яких був і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Здавалося, що в компанії час пролетить швидше. Пуаро дізнався багато нового про дочку місіс Габбард, про звички містера Габбарда, уже покійного: від підйому вранці та споживання вівсянки на сніданок до нічного сну в шкарпетках, які для цього власноруч в’язала йому місіс Габбард.

А коли він слухав заплутану розповідь шведки про її місіонерське завдання, у вагон увійшов один з провідників і зупинився поруч із Пуаро.

— Pardon, Monsieur.

— Слухаю.

— Мсьє Бук передає вітання і був би радий, якби ви зробили ласку й погодилися підійти до нього на кілька хвилин.

Пуаро підвівся, чемно вибачився перед шведкою і покинув вагон-ресторан.

То був провідник не з його вагона, а кремезний блондин.

Пуаро попрямував коридором за провідником до сусіднього вагона. Чоловік постукав у двері й відійшов убік, пропускаючи Пуаро всередину.

Купе було не мсьє Букa. Він був у купе другого класу, яке, імовірно, обрали через те, що воно було трохи просторіше. Та попри все, воно також здавалося переповненим.

Сам мсьє Бук займав невелике сидіння навпроти дверей. У кутку біля вікна перед ним сидів, дивлячись на сніг за вікном, невисокий брюнет. Перед Пуаро, не даючи йому можливості пройти далі, стояв кремезний чоловік у блакитній формі (chef de train[30]) і провідник вагона Пуаро.

— О, мій любий друже! — викрикнув мсьє Бук. — Проходьте. Ви нам дуже потрібні!

Невисокий чоловік біля вікна посунувся, і Пуаро, втиснувшись поміж іншими двома чоловіками, сів навпроти свого приятеля.

Вираз обличчя мсьє Букa змусив Пуаро, як би це сказати, гарячково роздумувати. Було очевидно, що трапилося щось незвичайне.

— Що сталося? — запитав він.

— І ви ще питаєте. Спершу сніг, ця зупинка. А тепер…

Він замовк, і почувся придушений стогін провідника.

— А тепер що?

— А тепер мертвий пасажир лежить у своєму ліжку зарізаний.

Мсьє Бук говорив із тихим розпачем.

— Пасажир? Який пасажир?

— Американець. Його звали… звали… — Він глянув на записи перед собою. — Ретчетт… Правильно, Ретчетт?

— Так, мсьє, — ковтнув провідник.

Пуаро подивився на нього. Чоловік був білий як стіна.

— Краще дозвольте цьому чоловіку сісти, — сказав він. — Інакше він втратить свідомість.

Chef de train трохи відсунувся, і провідник упав на лавку в кутку й затулив обличчя руками.

— Ого! — сказав Пуаро. — Це серйозно!

— Звичайно, це серйозно. Почнімо з того, що вбивство саме по собі вже велика біда. Але це ще не все, обставини вбивства — незвичайні. От, будь ласка, ми тут застрягли. Це може тривати кілька годин, та не тільки годин, — днів! Інша обставина. У більшості країн до транзитних потягів сідає поліція тих країн. Тільки в Югославії цього не роблять! Розумієте?

— Ситуація складна, — погодився Пуаро.

— І це ще квіточки. Докторе Константін, зовсім забув, що не представив вас. Доктор Константін,