Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

але значно краще пристосований до війни. – Це однаково, що Мюллер у Німеччині або Сміт в Англії.

– Або Рабинович в Ізраїлі! – жартує хтось.

– Не знаю, не бував! – парирує Шева.

– Або Іванов у Росії!

– Я там двох, як мінімум, знаю! – похмуро відповідає Шева, натякаючи на відомі пики з керівництва Російської Федерації.

Шева – не балагур і не душа компанії, він говорить лише тоді, коли у нього запитують щось конкретне. Але його поважають у батальйоні і дослуховуються до думки, хоча Шева – звичайний рядовий боєць. Він середнього зросту, не богатир, але дуже витривалий і сильний. Мені часто хочеться запитати, де він працював, де служив, звідкіля це вміння працювати зі зброєю? Та навіть наші дружні стосунки не дають мені права ставити такі запитання. Захоче людина – розповість сама. Коли Шева хмурить чоло, то стає схожим на свого тезку – поета з відомого портрета, тільки без вусів і шапки, і ти так і чекаєш, коли він скаже: «Встане правда!» І коли Шева це дійсно каже, тобто цитує Тараса Григоровича Шевченка, при тому, що наш Шева – абсолютно російськомовна людина – мені здається, що поруч із нами справді воює реінкарнований Кобзар.

Ранком збираємося зовсім швидко. Дивно, але після майже безсонної ночі ми сповнені сил. Можливо, це нервове. Батальйон вантажиться в автобуси і машини, і ми оминаємо Іловайськ стороною, щоб ударити там, де на нас не чекають. З нами йдуть декілька «коробочок» 17-ї танкової бригади, ними командує капітан Апіс, широкоплечий міцний чоловік. Наш план – обігнути укріпрайон противника. Біля села Грабське помічаємо кілька небіжчиків, одягнутих у дивну форму.

– Козачки, – пояснює Шева. – «Велике Військо Донське». Бачиш, як придуркувато вдягнені? Папахи, штани з лампасами, начебто в цирк виступати приїхали. Вояки з них ніякі, зате мародери – знатні.

У Грабському ще з початку серпня, коли із наших тут ще нікого й близько не стояло, тримають оборону на блокпості (4001) «Кривбас», 40-й батальйон територіальної оборони, і хлопці з 17-ї танкової. Як вони витримують тут постійні обстріли й атаки сепарів, важко сказати, але ж витримують. «Кривбас» геройські тримає оборону ще на трьох блокпостах, блокуючи всі основні магістралі до Іловайська. На одному з цих блокпостів хлопцям зовсім тяжко. У них поранено і госпіталізовано командира, потрібна броня, але ніякої броні їм, звісно, не дають, взагалі нічого не дають і нічого не кажуть, окрім матюків по рації та оптимістичної, але тупої команди: «Триматися!» Коли дивишся на таких хлопців, починаєш поважати свою країну. В середині серпня наші бійці допомагали їм зачищати село, з тієї пори ситуація з обстрілами мало змінилася, щоправда, тепер вони відповідають обстрілами на обстріли і тримають сепаратистів на дистанції. Через Грабське йтиме постачання харчів та боєкомплекту підрозділам, які зайдуть сьогодні в Іловайськ, тому від мужності хлопців із 40-го тербату, 17-ї танкової та інших підрозділів, що тримають тут оборону, багато в чому залежить загальний успіх операції. Нас вітає молодий лейтенант-танкіст із позивним Гліб, поруч із ним пес із позивним Полковник ганяється за куркою з позивним Прапор. Капітан Апіс і летьоха Гліб підуть на штурм разом із нами. Прапор і Полковник залишаться на блокпосту і згодом геройськи загинуть.

В Іловайськ ми входимо з боку села Кобзарі підозріло легко, без жодного пострілу. Як і казав Семен, на нас тут не чекали. Швидко зайняли і зачистили кілька кварталів приватних будинків, батальйон закріплюється і розставляє дозори по периметру. Штаб і базу розташовуємо в школі. Ми не зустріли тут поки що жодного сепаратиста, а всі місцеві мешканці сидять у погребах і не наважуються навіть голови підняти, не кажучи вже про вийти надвір – постійно тривають обстріли з обох боків.

Шева ривком відкриває двері погреба, я кричу вниз:

– Всім вийти з піднятими руками! Зброю кидати на землю перед собою! – палець на спусковому гачку, в руці – граната. Якщо відчую щось підозріле, я обов’язково кину її вниз.

З погреба виходять тільки жінки, діти і бабусі. Вони дуже бояться нас, для них ми – карателі, бандерівська наволоч.

– Усіх, кому за шістдесят, ви розстріляєте, – абсолютно серйозно розповідає про наші плани мила бабуся в білій хустинці. – А тих, кому за п’ятдесят, заберете в трудові табори Коломойського.

Проте вони щиро здивовані тим, що майже всі «карателі» говорять російською, і не готові сприйняти цей факт, як очевидну даність, підозрюючи нас у лінгвістичному шахрайстві.

– Ви звідки самі? Навіщо до нас прийшли? – кидають у нас мирні запитання, як шматки багнюки. Вони голодні та злі.

Деякі бійці називають міста і селища Донбасу, звідки вони родом, показують свої паспорти з реєстрацією, і місцеві починають потихеньку розслаблятися, ще кілька хвилин спілкування – і крига скресає, і вони вже беруть їжу, яку ми пропонуємо.

– Вони, якщо не всі, то відсотків на вісімдесят – точно проти нас, – каже Шева, розкладаючи сухпай перед тим, як лягти відпочивати. Це наш перший прийом їжі сьогодні, мій перший сніданок на червоній землі Донбасу. Звісно, не така вона вже й червона, але й не така і чорна, як у нас однозначно. Проте ночі тут – наче вугілля, чорніше «Чорного квадрата».

– Навіщо нам це місто? Ця земля? Це просякле випарами повітря? Що нам тут робити? На нас тут ніхто не чекає. Вони ж не люди, вони – телеглядачі, у них – Кісільов головного мозку! – ділюся я враженнями після спілкування з місцевими мешканцями.

– Перевиховувати, – зло каже Шева і пробиває дірку в консервах скумбрії. Звідти, шиплячи, б’є фонтан олії. – Тільки так – таборами Коломойського. А якщо серйозно, то лікувати «лікарською» ковбасою, задобрювати гарними зарплатнями, одурманювати наколотими апельсинами і давати закусювати цукерками Порошенка – в прямому і кривому сенсах. Телеглядачі – вони також люди, вони смачно попоїсти хочуть. І це – наша земля, і неважливо, якого вона кольору. Через пару днів побачимо, що ти заспіваєш!

Насправді це не смішно – тут, на українській землі, нас, громадян України, більшість місцевих вважають ворогами. Та парадокс у тому, що саме через таких, як вони, ми й знаходимося тут. Якесь замкнуте коло. Шева зі мною не погоджується. Позіхаючи, він каже, що я намагаюся перекласти відповідальність за війну на якусь окремо взяту групу людей, а це неправильно.

– Нічого я не намагаюся перекладати, – не погоджуюся я, – хіба що оцей наплічник під головою.

– І автомат.

– Так. І автомат.

«Добре, – думаю я, – побачимо, що ти заспіваєш через пару днів, коли земля дійсно стане червоною…»

Штурм. Поміж