Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

О-о-о, моя щиколотка, здається, зламана.

— Перевір, чи можеш ти на неї ступати. Хапайся за моє плече. Спирайся на іншу ногу. Ось так.

Із галасом і шумом охоронці вилазили через люк назад, а я зітхнув із полегшенням. Вони можуть незабаром повернутися (не варто ігнорувати таку ймовірність), але перший раунд я виграв. Спливали секунди, потім хвилини, доки я усвідомив, що виграв і другий раунд. На даху більше не шукали. Сирени вимкнули, а метушня тривала внизу, на ґанку. Там лунали вигуки та грюкання дверей, ревіли мотори, автомобілі вирушали в нічну темряву. Не так швидко по тому почали вимикати світло. Перша хвиля пошуків минула. Я задрімав, але різко змусив себе прокинутися.

«Дурню, ти досі по вуха в лайні. Вони тебе розшукували, але ж не знайшли. Тож можеш закласти свого останнього бакса, що з першими променями сонця обнишпорять кожну шпарину, кожен закуток. І прийдуть сюди вже з драбиною. Тож ворушися».

І я навіть знав, куди податися. В останнє місце, де мене шукатимуть цієї ночі.

Знову через люк, вниз темним коридором. Окремі в’язні ще перемовлялися про події цієї ночі, але всі вже повернулися на нари. Я тихенько зісковзнув сходами вниз, просто до камери 567В. Відчинив її в абсолютній тиші й так само тихо зачинив за собою. Проминув свої розколошкані нари та наблизився до нар, де мій любий стукач Віллі спав сном святого дурника.

Коли моя рука затисла його рота, очі Віллі майже вилізли з орбіт від жаху, а я отримав першокласне садистське задоволення, прошипівши йому на вухо:

— Ти покійник, падлюко, прощайся з життям. Ти покликав охорону й тепер отримаєш по заслузі.

Його тіло скорчилося, а потім зм’якло. Очі заплющилися. Я вбив його? Спершу я навіть пожалкував про свій поганий жарт. Ні, не мертвий, просто вирубився, Віллі дихав легко та повільно. Я взяв рушник, намочив у холодній воді та приклав йому просто до тіла. Крик співкамерника перейшов у булькання: я затулив йому рота рушником.

— Я великодушна людина, Віллі, тобі пощастило. Я тебе не вбиватиму.

Мої слова, здається, його заспокоїли, бо я відчув, як перестало тремтіти його тіло.

— Ти мені допоможеш. Якщо зробиш це, то не постраждаєш. Слово честі. Тепер приготуйся відповісти на моє запитання. Добряче подумай, перш ніж щось говорити. Ти маєш прошепотіти лиш одну-єдину річ. Скажи мені номер камери Стінгера. Кивни головою, якщо готовий. Добре. Я забираю рушник. Але якщо викинеш тут мені якогось коника чи намагатимешся промовити щось іще, ти — труп. Поїхали.

— 231В.

Наш поверх. Добре. Рушник повернувся на місце. Потім я добряче натиснув біля його правого вуха на судину, що постачає кров до головного мозку. Шість секунд — непритомність, десять — смерть. Він сіпнувся, потім знову зм’як. Я прийняв палець, дорахувавши до семи. Широка я натура, хай йому грець.

Я витер рушником обличчя та руки, намацав черевики, взувся, надягнув іншу сорочку й куртку, залпом випив літр води і приготувався знову зустрітися зі світом. По тому поздирав простирадла з ліжок, затиснув їх під пахвою та вийшов із камери.

Навшпиньки, так тихо, як тільки міг, я прослизнув до камери Стінгера, відчуваючи, що мене не зупинити. Мій план, безперечно, безглуздий і небезпечний. Але після всіх страхів цього вечора я, здається, зовсім втратив здатність боятися. Двері камери відчинилися від мого делікатного доторку, а Стінгер розплющив очі, щойно я потрусив його за плече.

— Одягайся, — швидко вимовив я. — Ми вшиваємося звідси просто зараз.

Він усе зрозумів, нічого не питаючи. Одягався, поки я здирав простирадла з його нар.

— Нам треба ще два простирадла, — сказав я.

— Я візьму в Едді.

— Але він прокинеться…

— Я подбаю, щоб він знову заснув.

Едді пролепетав якесь сонне запитання, потім розлігся звук важкого удару. Едді знову заснув, а Стінгер повернувся із простирадлами.

— Ось що ми зробимо, — почав я. — Я знайшов шлях через дах. Ми поліземо туди, зв’яжемо простирадла докупи та спустимося по них. Добре?

Добре?! Я ніколи у своєму житті не чув божевільнішого плану. Але не для Стінгера.

— Добре! Ходімо.

Знову на цій драбині. Як вона мені остогидла за сьогодні! І взагалі — я втомився. Я видерся щаблями драбини, відчинив люк, закинув простирадла через нього на дах. Стінгер не зронив жодного слова до того, як за нами зачинився люк.

— Що сталося? Я чув, що ти втік, і вже лаштувався тебе вбити, коли вони знайдуть.

— Усе не так просто. Я тобі розповім, коли виберемося звідси. А тепер треба дати раду простирадлам. Зв’язуймо протилежні кінці вздовж; мусимо зробити нашу мотузку настільки довгою, наскільки можливо. В’яжи морським вузлом, як навчають бойскаутів. Ось так.

Ми зв’язували та затягували, як скажені, поки не вдалося з’єднати всі простирадла докупи. Я припасував один кінець до труби, що здавалася міцною, та звісив простирадлову мотузку через край даху.

— Хоч на двадцять футів нижче, — зауважив Стінгер, позираючи на землю. — Іди першим, бо ти легший і, якщо наша мотузка мене не витримає, у тебе залишиться шанс. Ну ж бо!

Із такою логікою важко не погодитися. Я переліз через парапет і взявся за верхнє простирадло. Стінгер несподівано сердечно потис мою руку. Я почав спускатися.

Це було нелегко. У мене й так утомилися руки, та ще й тканина простирадел така, що її важко схопити. Я злазив так швидко, як тільки міг, бо сили майже вичерпалися.

Нарешті мої ноги повисли у повітрі — я досяг кінця мотузки. Жорстка бруківка в’язничного подвір’я здавалася внизу такою далекою. Відпустити мотузку було надто важко чи, можливо, надто легко. Просто сил тримати її більше не ставало. Я розчепив пальці та відчув удар.

Покотився, сів на землю, важко дихаючи. Вдалося. Високо вгорі я бачив силует Стінгера, який злазив мотузкою, перебираючи руками. За секунду він був на землі біля мене, приземлившись легко, як кіт, і допоміг мені підвестися. Він підтримував мене, поки ми дійшли до воріт. Мої пальці тремтіли, тому я не міг відчинити замок. Ми такі помітні тут, на світлі, тож якщо хтось із охорони надумав би визирнути у вікно, нас неодмінно впіймали б…

Я довго шпортався із замком, затамувавши подих, потім вирішив заспокоїтися та спробувати ще раз, повільно й обережно намацуючи всі канавки, повертаючи та проштовхуючи. Я зміг із ним упоратись, і ми зникли за дверима. Стінгер тихо зачинив за нами ворота, потім