Читати книгу - "Помилка"

Привіт, Поле! Так, це я — Лорін. А як там ся має той хлопець, із яким я щойно перепихнулася? З ним усе гаразд?

Нарешті я вирішила, що мені треба про все дізнатися з перших рук. Бо від напруженого чекання в мене міг поїхати дах.

Настав час розплатитися за свій учинок і хоробро глянути в очі неприємній дійсності.

Треба було їхати до шпиталю. Я схопила пістолет, кинула його в сумочку й вискочила з будинку.

Розділ 15

«Слава Богу, що моє авто має АБС!» — подумала я, спромігшись зупинити свій «міні-купер» лише за кілька сантиметрів від заднього бампера блискучого автомобіля швидкої допомоги, припаркованого перед реанімаційним відділенням шпиталю «Лоуренс».

— А де жертва побиття? — гукнула я чепурненькій рудій медсестрі, що сиділа за плексигласовою перегородкою регістратури.

— Що? О Господи! Кого побили? Вас? — скочила вона на ноги, впустивши з переляку на підлогу примірник журналу «Піпл».

Я обміряла поглядом приймальню. Вона була порожня. Що ще дивніше, вона була чистою, без слідів крові. З гучномовців на стінах линула заспокійлива класична музика. Я враз пригадала, що винятково багатий район Бронксвіль, що межував з Йонкерсом, уважався одним з найкрутіших передмість у Вестчестері. Працівникам шпиталю «Лоуренс» переважно доводилося мати справу зі спортивними травмами, передозуванням наркотиків та початківцями, що впали з коня під час перших поїздок.

Я зробила здивоване обличчя й пішла назад на стоянку.

Якогось закривавленого простолюдина навряд чи прийняли б у шпиталі «Лоуренс», здогадалася я, тим паче, що цей район не мав свого поліційного відділка. Тож куди Пол повіз Скотта?

Я швиденько прикинула, де розміщується один найближчий шпиталь.

«Ага — Медичний центр Пресвятої Богородиці, з південного боку магістралі Бронкс-Рівер», — пригадала я, швидко вскочила в авто й скерувала його на мокру дорогу.

Треба повертатися в самісінький центр Бронксу — того Бронксу, що без закінчення «-віль».

Після десятихвилинної шаленої їзди я помітила, що величні будівлі в колоніальному стилі, котрі тяглися вздовж магістралі, змінилися на менш химерні, простіші житла. Сам Стів Мак-Квін[4] позаздрив би тій хвацькості, з якою я зупинила свого «міні-купера» перед входом до Медичного центру на 233-й Іст-стрит.

Незважаючи на гучні протести, я протиснулася до регістратури крізь довжелезну чергу пацієнтів, що розтяглася на всю похмуру людну приймальню.

— За останню годину до вас не поступало ніяких анонімних жертв побиття? — напосілася я на першу ж побачену мною медсестру.

Відірвавшись на мить від латиноамериканки, з руки якої стирчав шампур для шашликів, вона невдоволено зиркнула на мене:

— Та був тут один. Ліжко номер три. А ви хто, чорт вас забирай? — Попри заперечення, я кинулася до дверей палати і, знайшовши ліжко номер три, рвучко відкинула поліетиленову ширму, що його затуляла.

— Тебе що, суко, стукати не навчили? — злостиво визвірився на мене негритянський хлопчик, намагаючись прикрити своє майже голе тіло вільною рукою. Друга ж рука була прикута наручником до ліжка. Голова хлопця була забинтована, а поруч із ним сидів огрядний білий поліціянт.

У глибині моєї душі ворухнулося недобре передчуття.

Якщо й тут Скотта немає, то… То де він, у біса, є? І куди подівся Пол?

— А вам що треба, панійко? — поцікавився поліціянт, клацнувши пальцями.

Поки я хутко міркувала, що б таке збрехати, радіо копа двічі гучно писнуло.

На мить забувши про мене, він увімкнув його на прийом. Голос у динаміку був надто спотворений, щоб розібрати сказане, але я почула, що йшлося про жертву — якогось білого чоловіка; було також названо адресу.

Сент-Джеймс-парк, вулиця Фордгем-роуд, провулок Джером-авеню.

«Білий чоловік? — подумала я. — Неймовірно. Цього не може бути! Напевне, просто збіг обставин».

Від несподіванки я аж рота роззявила, але швидко його закрила, бо коп підозріло вп’явся в мене очима.

— А хіба не тут здають аналізи сечі? — пробелькотіла я, задкуючи.

Через кілька хвилин я вже неслася на південь по магістралі Бронкс-рівер, до упору тиснучи на газ. «Просто заїду на хвильку й одним оком подивлюся, що там трапилось, — подумала я, виїжджаючи на Фордгем-роуд. — Причин хвилюватися ж немає. Дурниці, їй-богу. Який стосунок має Скотт до злочину, скоєного в Бронксі? Жодного. Мабуть, він зараз у якомусь шпиталі, і йому там лікують рани й синці. Невеличкі рани й маленькі синці», — заспокоювала я себе.

Виїхавши на Фордгем-роуд, я проминула напис над розбитим ліхтарем. Напис оповіщав: «Бронкс повернувся». «А де ж він раніше був, цей Бронкс?» — подумала я, витріщившись на залізні жалюзі іспанських крамниць одягу, серед яких де-не-де траплялися кафе та ресторанчики швидкого обслуговування мережі «Тако Бель».

Побачивши табличку «Джером-авеню», я різко звернула праворуч — й одразу ж щосили натиснула на гальма «міні-купера».

Розділ 16

Ніколи раніше не доводилося мені бачити так багато копівських машин, що належали до нью-йоркського відділка поліції. Вони вишикувалися на тротуарі та під естакадою, як повозки переселенців у вестерні «Караван». Від їхніх жовтих, синіх та червоних мигалок мені аж в очах заряботіло. Довкола було так багато жовтої стрічки, якою зазвичай окреслюють місце злочину, що здавалося, наче подружжя художників-модерністів Крісто й Жан-Клод вирішили здійснити «інсталяцію» в жовтих та чорних тонах безпосередньо в Бронксі.

«Не зупиняйся», — прошепотів мій унутрішній голос. Можливо, саме цієї миті якийсь хірург із відділення невідкладної допомоги накладає шви на рани Скотта. А може, Пол уже навіть устиг відвезти його додому.

«Ушивайся з цього триклятого провулка зараз же! Бо якщо залишишся, то вскочиш у халепу, велику халепу!» — знов озвався внутрішній голос.

Але я не могла просто так узяти й поїхати. Мені треба було впевнитись. І почати діяти відповідально — від цього моменту.

Я рушила прямо туди, де панувала метушня й бігали копи.

Худорлявий сивочолий поліціянт, котрий спрямовував машини в об'їзд огородженої ділянки, перелякано вирячився на мене, коли я зупинилася, ледь не наїхавши на нього.

Щойно я буквально випала з дверцят, він потягнувся був за кайданками, та коли я засунула руку в сумочку, то різко передумав і вхопився за пістолет системи «ґлок».

Але в цей момент я витягнула його.

Тобто мій поліційний жетон.

Той золотавий жетон, що його вручили мені у відділку нью-йоркської поліції, призначивши на посаду детектива.

— Трясця твоїй матері… — зітхнув із полегкістю сивочолий коп і, піднявши жовту стрічку, жестом покликав мене до себе. — Ти що, не могла відразу сказати, що приїхала по роботі?!

Розділ 17

Уже сім років я працювала в поліції, а останні півтора року — детективом