Читати книгу - "Амулет Паскаля"

мною вже стояла чарочка — скляна, але так само, як і все тут, занурена в маленьку дерев’яну діжечку. Вино було прохолодне і терпке — справжній підморожений виноград.

Поки я роздивлялася дивовижну діжечку, крутила її в руках — а це тривало хвилини зо дві, — кав’ярня наповнилася людьми. Таке враження, ніби в порожню сіть потрапила зграя риб! Або… Або повз кав’ярню проходила якась демонстрація і всі разом завалили сюди. Мить — і все довкола загуло, задимілося, зарухалося, звідкись залунала музика. Нормально! Можна жити. Публіка була досить різнобарвна, але така собі… звичайна для маленького містечка. Парочки в джинсах та грубезних светрах, що тулилися одне до одного за окремими столиками, компанії чоловіків, котрі одразу ж виклали на стіл карти чи шахи. В кутку — якийсь патлатий типчик з відкритим ноутбуком, кілька стариганів із розгорнутими вечірніми газетами в руках… Шинкарка снувала між ними, виставляючи на столи карафи та пляшки і невдоволено сопіла в бік одного-єдиного офіціанта, котрий весело перемовлявся з дівчиною біля стійки.

Ось із цією публікою мені належить жити і знайомитися ближче, подумала я, адже було зрозуміло, що всі вони тутешні. Я запитально подивилася на мсьє Паскаля.

— Я і сам не всіх знаю, — сказав він. — Часом сюди потрапляють зовсім нові люди. Сиджу тут і намагаюся уявити, хто вони. Часом влучаю в «яблучко». А багато хто — мої приятелі.

— Ті, хто полюбляє екзотичні страви з вепрів? — не втрималася я від єхидства.

— Ну, маю ж я чимось їх дивувати час від часу. А взагалі, вони невибагливі… їм потрібно зовсім небагато. Хіба що — півсвіту в кишені (тут мсьє Паскаль посміхнувся). Ось той (він вказав на чорнявого молодика в картатій сорочці) — ви будете називати його Фед — ходить сюди через нашу шинкарку. Погляньте-но, як він на неї дивиться!

І справді чорнявий тип поїдав огрядну пані очима. Її груди і сідниці були настільки самодостатні, що, здавалося, існували окремо від усього іншого, що складало її тіло, і танцювали при кожному порухові запальне фламенко.

— …а одружиться з крихітною жіночкою… І прославить її… — задумливо продовжував мсьє Паскаль. — А це (він кивнув у бік молодика за ноутбуком) Джон, по-вашому — Іван. Як бачите, намагається стати письменником. І що ви думаєте?! Стане-таки…

— Звідки ви знаєте?

— Знаю. Це мій друг.

— А той? — Я вказала на хлопця, котрий якраз розв’язував свої старі промоклі кросівки і підсував їх ближче до вогнища.

— О… Цей хлопчина — голова! Перекладач Шекспіра. У нього завжди проблеми з одягом… І зі… світом.

Я бачила, що мсьє глузує з мене. Особливо це стало зрозуміло, коли з нього, як з останньої сторінки якої-небудь «жовтої» газетки, полізли інші відомості про присутніх. Жінку з коротким темним волоссям, що сиділа в гурті чоловіків, він назвав «першою дружиною Ежена Гренделя», сивого бороданя, — «самогубцею», волоокого красеня з хусткою на шиї — «геніальним малярем, котрий загине на вулиці і буде похований на кладовищі для безпритульних»… Бідолашні мешканці! Вони, мабуть, і гадки не мали, яку долю їм готує мій дивакуватий господар. Мабуть, добре сидіти ось так, у крихітній забігайлівці, маючи навпроти такий палац, і навішувати на людей ярлики, подумала я. А що йому ще робити?

Під час нашої розмови багато хто з присутніх кивали мсьє Паскалю, здіймали келихи догори, посилаючи таким чином вітання, і з цікавістю оглядали мене. Я почувалася ніяково у своїй чорній сукні…

— Мабуть, щось подібне ви скажете колись і про мене? — запитала я.

— М-м-м… Можливо, можливо… — байдуже промимрив мсьє Паскаль.

Очевидно, я була йому не цікава, незважаючи на те що він обрав моє резюме з тисячі інших. Я знову занудьгувала.

— Зараз буде жива музика, — миттєво відреагував мсьє Паскаль. — Вони приходять о пів на сьому.

Справді, за кілька хвилин у кутку, на невеличкому круглому подіумі почали налаштовувати свої інструменти молоді люди у вилинялих футболках.

— Вони гарно грають! — пожвавішав мсьє. — Вам сподобається.

Мені подобається, коли грає музика.

Мені подобається, коли грає музика в дерев’яній кав’ярні.

У дерев’яній кав’ярні на околиці незнайомого міста.

Незнайомого міста, якому я байдужа і яке байдуже мені.

Тоді я заплющую очі й уявляю, що я сиджу в дерев’яній кав’ярні міста, яке я люблю і в якому люблять мене.

Міста, в якому співають «Моя дівчинко печальна, моя доле золота…» і йде дощ.

Міста, яке я хочу вихаркати з себе — зі шматками легенів і його крижаною безкінечною зимою…

— Коли я помиратиму…

Коли я помиратиму,

Про що подумаю в останню мить,

Якщо, звісно, це не трапиться раптово?..

Що зарахую до помилок?

А що — до досягнень?

Можливо, те й інше поміняються місцями?

І я зрозумію,

Що все минається і нічого не має значення,

Крім друзів…

Крім друзів,

Котрі стоятимуть і дивитимуться на мене

В останню мить…

Я навіть не помітила, що вони — вже грають. Мені здалося, що це лунають мої думки.

— Я ж казав: вам сподобається, — підморгнув мені мсьє Паскаль. — Вони стануть дуже знамениті. Одного вб’ють, коли йому виповниться сорок, у місті Жовтого Князя неподалік великого скверу, другий втратить кохану дружину, а згодом одружиться із жінкою без ноги… Третій…

Я кивнула, вже не слухаючи його бурмотіння, не відриваючи очей від круглого подіуму. Власне, туди дивилися всі. Джинсові парочки, цілуючись, повільно рухалися в напівтемряві. Я подумала, що там, звідки я приїхала, вже немає таких простих кав’ярень, де ось так можна потанцювати, замовивши лише склянку пива.

— Якби я був молодшим, я б запросив вас до танцю, — сказав мій господар, ніби виправдовуючись. — Ви ж давно не танцювали…

— Жінка, яка давно не танцювала,

І чоловік, який давно нікого не запрошував до танцю, —

Зодягнуті у все чорне…

У них застібнуті всі ґудзики,

У них охайні зачіски.

Вони говорять про погоду.

Вчорашню погоду…

І записують на папері цифри, цифри, цифри.

Один мільйон дев'ятсот дев'яносто дев'ять…

Один мільйон дев'ятсот дев'яносто дев'ять…

А музика грає сама для себе:

«Якби ви тільки знали…»

— Якби ви тільки знали, як мені кортить запросити вас до танцю! — Я відірвала погляд від сцени. Той, кого мсьє Паскаль відрекомендував Іваном (Джоном), стояв біля нашого столика. — Ви не заперечуєте, мсьє Паскаль?

— Ми тільки-но про це говорили! — посміхнувся той. — І якщо дама не проти…

Ну от, я вже стала «дамою», а ще три доби тому рвала судини над вечерею для вас і ваших гостей, подумала я. Серед них, до речі, міг бути і цей…