Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

не показуй свого страху, — презирливо мовила Даґні.

Він промовчав.

— Панікувати немає сенсу. Все, що ми можемо зробити, — це пом’якшити удар. Сорок мільйонів доларів — втрата, від якої ми не швидко оговтаємося. Але «Таґґарт Трансконтиненталь» подолав чимало чорних смуг. Я подбаю, щоб подужав і цю.

— Я відмовляюся, я категорично відмовляюся навіть обговорювати ймовірність націоналізації лінії «Сан-Себастьян»!

— Добре. Не обговорюй.

Даґні замовкла. І він сказав, ретельно добираючи слова:

— Не розумію, чому ти так прагнеш дати шанс Еллісу Ваятту, і водночас хочеш позбавити перспективи розвитку всю країну?

— Елліс Ваятт нікого не просить давати йому шанс. Я в бізнесі не на те, щоб обдаровувати когось можливостями. Я керую залізницею.

— Як на мене, це надзвичайно вузький погляд. Чому ми маємо допомагати одній людині замість цілої нації?

— Я не зацікавлена комусь допомагати. Я хочу заробляти гроші.

— Це негідно. Егоїстична жага збагачення — вчорашній день. Усі знають, що інтереси суспільства мають бути вищі за інтереси бізнесу, який…

— Джиме, скільки ще ти ухилятимешся від рішення?

— Якого рішення?

— Щодо замовлення на ріарден-метал.

Таґґарт не відповів. Він мовчки вивчав сестру. Струнке тіло, що готове було впасти від утоми, підтримувала рівна і чітка лінія плечей, а самі плечі опиралася винятково на силу волі, виплекану усвідомленням власної правди. Небагатьом подобалося її обличчя — воно було занадто холодне, очі — занадто пильні та суворі; ніщо не могло пом’якшити їхнього погляду. Стрункі, мов точені, ноги, що звисали з бильця крісла, дратували Таґґарта, бо аж ніяк не поєднувалися з її нежіночним образом.

Даґні Таґґарт вичікувала, тому він змушений був запитати:

— То ти замовила їх — ні сіло ні впало, — по телефону?

— Я вирішила ще півроку тому. Чекала, поки Генк Ріарден запустить виробництво.

— Не називай його Генком. Це вульгарно.

— Його всі так називають. Не з’їжджай із теми.

— Чому ти подзвонила йому саме вчора?

— Бо не могла подзвонити раніше.

— Чому не почекала, поки повернешся в Нью-Йорк, і тут…

— Бо я побачила колію «Ріо-Норте».

— Що ж, я мушу все обміркувати, поставити питання на розгляд перед правлінням, проконсультуватися з найкращими…

— Немає часу.

— Ти позбавляєш мені можливості зосередитися, сформувати думку…

— Твоя думка мене не цікавить. Я не збираюся сперечатися з тобою, твоїм правлінням чи з твоїми професорами. У тебе є вибір, і ти зробиш його просто зараз. Скажи «так» або «ні».

— Це безглуздо, свавільно і деспотично…

— Так чи ні?

— Що з тобою? Ти все зводиш до «так» або «ні». В житті немає нічого однозначного.

— Крім рейок. Або ми їх купуємо, або ні.

Вона чекала. Таґґарт мовчав.

— То як? — спитала вона.

— Ти береш на себе відповідальність за це?

— Беру.

— Вперед, — кинув він і хапливо додав: — Але на власний ризик. Я не скасовуватиму твоєї угоди з Ріарденом, але й не захищатиму її на засіданні правління.

— Як знаєш.

Даґні зібралась іти. Таґґарт нахилився над столом, вочевидь, не бажаючи такого фіналу розмови.

— Ти ж розумієш, що це тривала процедура і самої лише розмови зі мною замало? — запитав він з надією. — Втілити це рішення не так уже й просто.

— Аякже, — мовила вона. — Надішлю тобі докладний звіт, який підготує Едді і який ти не читатимеш. Едді все зробить за тебе. Сьогодні я вирушаю у Філадельфію на зустріч із Ріарденом. Попереду в нас багато роботи.

І додала:

— Все просто, Джиме.

Даґні вже розвернулася до дверей, аж він знову заговорив, і, здавалося, слова його геть недоречні.

— Тобі все сходить із рук, бо в тебе щаслива вдача. Інші так не можуть.

— Не можуть що?

— Всі люди як люди. Вони чуйні. Вони не можуть присвятити все своє життя металам і двигунам. Тобі пощастило — в тебе немає жодних почуттів. І ніколи не було.

Вона глянула на нього, і здивування в її темно-сірих очах поволі змінила незворушність, а потім виник невластивий і дивний для неї вираз утоми. До того ж відбивалося в них дещо значно більше, ніж могла вмістити в себе ця мить.

— Так, Джиме, — мовила стиха. — Я ніколи нічого не відчувала.

Едді Віллерс провів Даґні в її кабінет. Щоразу, коли вона поверталася, він відчував, як світ чіткішає, простішає і стає цілком стерпний; напади безпричинної непевності відступали. Він був єдиною людиною, яка вважала цілком природнім перебування Даґні — жінки — на посаді виконавчого віце-президента величезної залізниці. Десятирічною дівчинкою вона сказала йому, що колись керуватиме залізницею сама. І зараз цей — уже доконаний — факт дивував його аж ніяк не більше, ніж ота давня обіцянка на лісовій галявині.

Коли вони зайшли в кабінет, і Даґні сіла за стіл переглядати підготовлені для неї папери, він уже почувався, наче у власній машині, коли мотор заведено, а колеса готові рвонути вперед.

Коли збирався виходити, раптом згадав про ще одну справу:

— Оуен Келлоґ із відділу Терміналу просив призначити з тобою зустріч.

Даґні здивовано звела очі.

— Цікаво. Я саме збиралася його покликати. Скажи, нехай приходить. Він мені потрібен…

— Едді, — додала вона раптово, — але спершу попроси з’єднати мене з Аєрсом із компанії «Музичне видавництво Аєрса».

— З музичним видавництвом? — перепитав він.

— Так. Хочу дещо довідатися.

Коли ввічливо-нетерплячий голос містера Аєрса поцікавився, чим може прислужитися, вона запитала:

— Скажіть, чи написав Річард Гейлі новий концерт для фортепіано з оркестром, п’ятий?

— Міс Таґґарт, п’ятий концерт? Ні, звісно ж, не написав.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, Міс Таґґарт. Він уже вісім років нічого не писав.

— То він іще живий?

— Авжеж. Хоча… Не можу стверджувати напевно, адже він цілком відійшов від публічного життя. Та якби він помер, ми б неодмінно про це дізналися.

— А якби він написав щось нове, ви б теж дізналися про це?

— Безперечно. До того ж, перші. Ми видавали всі його твори. Але він перестав писати.

— Ясно. Дуже вам дякую.

Коли Оуен Келлоґ увійшов у кабінет, Даґні втішилася, подивившись на нього. Було приємно, що вона правильно запам’ятала його зовнішність. Лицем він нагадував молодого мастильника в потязі, — обличчя людини, з якою вона готова була працювати.

— Сідайте, містере Келлоґ, — запросила, але він лишився стояти навпроти її столу.

— Міс Таґґарт, якось ви запитували, чи хочу я змінити своє службове становище, — мовив він. — Тому я прийшов просити про звільнення.

Вона чекала чого завгодно, лише не цього. За мить тихо запитала:

— Чому?

— З особистих причин.

— Вас не влаштовує ця робота?

— Ні.

— Запропонували кращі умови?

— Ні.

— На яку залізницю ви переходите?

— Я не збираюся працювати на залізниці, міс Таґґарт.

— Куди ж ви влаштовуєтеся?

— Поки що не вирішив.

Даґні Таґґарт дещо зніяковіло роздивлялася візитера. У виразі його обличчя не було анітрохи ворожості, він не відводив очей, відповідав просто: так, ніби не мав чого приховувати чи вдавати. Його обличчя