Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

бравий. Це про Білих гусарів, які знають про себе, що вони можуть перегнати будь-яку кінноту, пробитися крізь будь-яку артилерію і стоптати будь-яку піхоту в світі! Ця образа й була першою причиною обурення в полку.

А потім полковник відбракував литаврового коня — литаврового коня Білих гусарів! Може, вам невтямки, який то був страхітливий злочин, то я спробую з’ясувати. В тому коні, що возить на собі срібні литаври, живе душа полку. Майже завжди то буває великий рябий вейлер[28]. Для Білих гусарів це справа честі, й вони не пошкодують за рябого вейлера ніяких грошей. Звичайним правилам бракування він не підлягає. Робота в нього нетяжка — тільки ходити ступою, а тому, поки він може ходити і має пристойний вигляд, добробут йому забезпечено. Він знає про полк більше за самого полковникового ад’ютанта і не зміг би схибити ні в чому, навіть якби схотів.

Литавровому коневі Білих гусарів було тільки вісімнадцять років, і він ще чудово справляв свої обов’язки. Він міг би прослужити ще принаймні шість років і тримався гордо та поважно, мов гвардійський тамбурмажор. Полк заплатив за нього тисячу двісті рупій.

Але полковник сказав, що його вже треба списати, і його відбракували за всіма правилами та замінили недолугою гнідою шкапиною, бридкою, як мул, із овечою шиєю, пацючим хвостом і коров’ячими ногами. Литаврист зненавидів ту тварюку, а старі оркестрові коні прищулювали вуха і блискали білками очей, тільки-но загледівши її. Вони зразу побачили, що новий литавровий кінь — вискочень і не джентльмен. Полковник, видно, і про оркестр думав, що йому бракує бравості, і хотів виганяти його на щоденне стройове навчання. А кавалерійський оркестр — то щось священне. Він виходить на сцену тільки тоді, коли полк оглядає високе начальство, і капельмейстер полкового оркестру — особа на один ступінь значніша за командира полку. Він верховний жрець, а «Низкою!» — то його священний гімн. «Низкою!» — це сигнал до кавалерійської рисі; і хто не чув ніколи, як цей мотив злітає над цокотом копит цілого полку, що проходить, салютуючи, повз трибуну з командирами, той ще не все на світі звідав.

Коли полковник відбракував литаврового коня Білих гусарів, полк трохи-трохи не збунтувався.

Офіцери ходили злі, гусари лютували, а музиканти лаялись, як… як прості кавалеристи. Литаврового коня мали продати з аукціону — з прилюдного торгу! — і його, може, купить якийсь парс, щоб запрягати в гарбу! Це ж гірше, ніж виставити на очі всьому світові домашні полкові справи або продати столове срібло з їдальні офіцерського клубу євреєві — місцевому євреєві.

Полковник був чоловік лихий і запальний. Він знав, як сприйняв полк його наказ, і, коли кавалеристи попросили дозволу купити литаврового коня, сказав, що це зухвальство й порушення дисципліни.

Проте один з молодших офіцерів, ірландець Ґоген-Єйл, таки купив коня за сто шістдесят рупій, і полковник розлютувався. Тоді Єйл навдивовижу смирно перепросив його, виправдовуючись, що, мовляв, зробив це, аби лише врятувати коня від знущання й голоду, а тепер пристрелить його, та й по всьому. Полковника це видимо власкавило, бо він хотів тільки спекатись литаврового коня. Він почував, що зробив помилку, але визнати цього відверто, певна річ, не міг. А литавровий кінь, поки що зостаючись у полку, дратував його.

Єйл узяв із собою склянку старого бренді, три чирути[29] та свого приятеля Мартіна, і вони разом покинули клуб. Години зо дві радилися Єйл із Мартіном удома в Єйла; одначе тільки бультер’єр, що стереже Єйлові копили для чобіт, знає, про що вони говорили. Потім з Єйлової стайні вивели коня, з головою закутаного в попони, і, хоч він опинався, Єйлів конюх повів його геть із табору. А тоді якісь двоє залізли до полкового театру і вкрали кілька банок фарби та великих щіток, якими малюють декорації. А коли на табір упала ніч, із Єйлової стайні почувся грюкіт, немовби там кінь розбивав на дрізки свою загороду. Єйл мав великого, старого білого вейлера — не верхового, а запряжного.

Другого дня — в четвер — солдати, прочувши, що Єйл збирається ввечері пристрелити литаврового коня, вирішили влаштувати йому справжній полковий похорон — пишніший, ніж би самому полковникові, якби він умер того дня. Вони добули гарбу з волами, рядюгу і цілу гору троянд, і труп, укритий рядюгою, відвезли на місце, де спалювали здохлих від пошесті коней. У проводі за гарбою йшли дві третини полку. Оркестру не було, однак гусари співали «Там, де кінь старий упав» — пісню, підходящу до нагоди й досить урочисту та жалібну. А коли труп скинули в яму й гусари стали засипати його оберемками троянд, полковий коваль раптом лайнувся й голосно сказав:

— Та це такий литавровий кінь, як і я!

Ескадронні старшини спитали його, чи не забув він своєї голови в пивниці. Коваль відповів, що знає ноги литаврового коня не гірше ніж свої власні; але йому показали полкове тавро, випечене на лівій передній нозі, що жалібно стриміла вгору, вже задубіла, і він замовк.

Отак поховано литаврового коня Білих гусарів. Коваль і далі щось мурмотів, а помітивши, що рядюгу, якою було вкрито труп, умащено в чорну фарбу, знову заявив про те вголос. Та старшина п’ятого ескадрону боляче стусонув його носаком по нозі й сказав, що він, певне, п’яний.

А в понеділок полковник вирішив помститись на Білих гусарах. На лихо, він тоді тимчасово заступав командира гарнізону і призначив бригадні маневри. Він сказав, що полк у нього «погюпріє за таке безбожне зухвальство», і здійснив свій намір дуже ретельно. Той понеділок дався взнаки Білим гусарам. Їх кидали на уявного супротивника, наказували то наступати, то відступати, то спішуватись і ганяли по куряві «за всіма правилами науки», на всякі лади, і вони справді вмивалися потом. Трохи потішились вони аж надвечір, коли налетіли на батарею кінної артилерії та гнали її перед собою добрих дві милі. То вже були особисті рахунки, і майже всі гусари навіть на гроші закладалися, хто кого, бо артилеристи нахвалялись відверто, що поженуть їх; одначе помилились. Маневри скінчилися церемоніальним маршем, і коли полк вернувся до казарми, гусари були вкриті пилюкою від острог до підборідних ремінців.

У Білих гусарів є один великий і своєрідний привілей. Вони здобули його, здається, в бою під Фонтенуа.

Чимало полків мають якесь особливе право — скажімо, в певні дні року носити комірці до щоденної форми, або бант на спині, або червоні й білі троянди на касках. Деякі з тих привілеїв пов’язані з ім’ям святого — полкового патрона, деякі з бойовими заслугами полку. Всіма ними дуже