Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

— Ага! Темно, хоч в око стрель! На вартових би не наскочити!

Матіуш не без зусиль виліз на дерево, а з дерева — на тин, а з тину зіскочив на землю.

— Король, а нетямущий, як дівча! — пробурчав собі під ніс Фелек, коли Матіуш плюхнувся на землю і здалеку почувся окрик вартового:

— Стій! Хто йде?

— Не відповідай! — прошипів Фелек.

Падаючи із забору, Матіуш обдер шкіру на руці: перше поранення на цій війні.

Пригинаючись до землі, вони перебігли через дорогу, скотилися в рів і під носом у вартових проповзли до тополиної алеї, яка вела до казарм. Казарму обігнули справа. Орієнтиром їм служила електрична лампочка, що горіла над гауптвахтою. Потім проминули місток і вийшли на шосе, яке привело їх прямо на вокзал.

Перед ними постала картина, що воскресила в пам’яті Матіуша розповіді про минулі війни. Усюди, наскільки сягало око, палали багаття, біля них солдати розмовляли або спали, у казанах кипіла вода.

Матіуша ніскільки не здивувало те, з якою легкістю Фелек серед цієї нерозберихи вів його найкоротшим шляхом до свого загону. Він думав, усі хлопчиська-некоролі такі. Але Матіуш помилявся. Фелек перевершував навіть найспритніших і найвинахідливіших.

Гармидер, товкотнеча, щогодини прибувають нові й нові загони, які пересуваються туди-сюди: одні до залізничних колій, інші шукають зручного місця для нічлігу. Заблукати нічого не варто. Фелек кілька разів зупинявся в нерішучості. Звідтоді, як він був тут удень, багато що змінилося. Ось тут стояли гармати, а зараз їх відвезли на фронт. На місці гармат розташувався польовий шпиталь. Сапери подалися ближче до залізничного полотна, а там, де стояли вони, метушилися телеграфісти. Частину влоговини, де отаборилися війська, заливало яскраве світло прожекторів, інша тонула в мороці. Як на зло, почав накрапати дощ, трава була витоптана, і ноги в’язнули в липкій багнюці.

Матіуш утомився, йому хотілося перепочити, але він боявся відстати від Фелека, який не йшов, а біг, розштовхуючи зустрічних.

— Здається, тут, — примружившись, сказав Фелек. Раптом погляд його впав на Матіуша. — А де твоє пальто?

— Висить у королівському гардеробі.

— І рюкзак не взяв? Ну, знаєш, так вирушають на війну лише розтяпи, — вирвалося у Фелека.

— Або герої, — відповів Матіуш із гідністю.

Фелек прикусив язик: як-не-як Матіуш — король.

Але Фелек був страшенно злий: і дощ невчасно пішов, і знайомі солдати, що обіцяли заховати його у вагоні, кудись поділись, і ще цей Матіуш, який навіть не знає, що треба брати в дорогу. У нього, Фелека, хоч він і отримав прочуханку від батька, і фляга є, і складаний ніж, і ремінь — усе, що належить мати справжньому солдатові. А Матіуш — це жах якийсь! — у лакованих черевиках, на шиї зелений галстук. Криво пов’язаний через поспіх, брудний, як ганчірка, цей злощасний галстук додавав його зовнішності щось комічне, і коли б не тривожні думки, Фелек напевно б розреготався.

— Фелек! Фелек! — покликав раптом хтось.

І до них підійшов кремезний парубок, видно, теж доброволець, але в шинелі він виглядав як справжній солдат.

— Я чекаю тебе тут. Наші вже на вокзалі, за годину посадка. Швидше!

«Ще швидше», — жахнувся Матіуш.

— А це що за франт? — запитав бурмило, показуючи на Матіуша.

— Довга історія! Потім розповім. Довелося взяти із собою.

— Хороша справа! Якби не я, і тебе б не взяли, а ти ще це щеня притяг.

— Заткнись! — розсердився Фелек. — Він мені пляшку коньяку дав, — прошепотів він, аби Матіуш не розчув.

— Даси ковтнути?

— Побачимо.

Три добровольці довго йшли мовчки. Старший злився на Фелека за самовілля. Фелек розумів, що влип у безглузду історію, і йому було ніяково. А Матіуш почувався смертельно ображеним і, коли б не пообіцяв мовчати, показав би цьому волоцюзі, як королі відповідають на образу.

— Слухай, Фелеку. — Проводжатий раптом зупинився. — Якщо ти негайно не віддаси мені коньяк, іди один. Я за тебе замовив слівце, і ти обіцяв слухатись. Що буде далі, якщо ти із самого початку задаєшся.

Спалахнула сварка, і все неминуче скінчилося б бійкою, але тут вибухнув ящик із ракетами. Схоже, через необережність — дуже близько піднесли вогонь. Двоє артилерійських коней злякалися й понесли.

Почалася паніка, повітря пронизав чийсь пронизливий крик. Коли безлад трохи улігся, хлопчики побачили свого проводжатого в калюжі крові з перебитою ногою.

Вони остовпіли. Що війна — це смерть, рани, кров, вони знали, але їм здавалося, що це десь далеко, на полі бою.

— Що за безлад, чому тут діти? — бурчав якийсь чоловік — напевно, лікар, — відштовхуючи їх убік. — Ну, так я і знав: доброволець. Сидів би ти, шмаркачу, удома та соску смоктав, — бурмотів лікар, розрізаючи ножицями штанину.

— Томек, ходу! — шепнув Фелек, помітивши вдалині двох жандармів, що супроводжували санітарів з носилками.

— А його залишимо одного? — боязко запитав Матіуш.

— Ну то й що? Його відправлять до шпиталю. Він тепер не солдат.

Вони причаїлися за наметом. За хвилину на місці вибуху нікого не було — валялися лише черевик, забута санітарами шинель пораненого, та червоніла змішана з багнюкою кров.

— Шинель згодиться, — сказав Фелек. — Віддам, коли одужає, — додав він на своє виправдання. — Швидше на вокзал! І так скільки часу втратили!

Коли вони насилу протиснулися на перон, у роті йшла перекличка.

— Не розходитись! — наказав молодий поручик.

Фелек розповів солдатам про випадок із парубком і не без внутрішнього трепету відрекомендував їм Матіуша.

— Поручик на першій же станції вижене його з вагону. Коли ми йому про тебе сказали, він незадоволено поморщився.

— Гей, вояче, скільки тобі років?

— Десять.

— Кепські справи! Хочеш, лізь під лавку. Тільки поручик все одно тебе вижене, і нам через тебе перепаде.

— Нехай лише спробує вигнати, сам пішки піде! — обурено крикнув Матіуш.

Його душили сльози. Він, король, який мав би бути усипаний квітами, на білому коні на чолі війська покинути столицю, щоб виконати свій священний обов’язок — стати на захист батьківщини й народу, замість цього, як злочинець, потай тікає з палацу і ще до всього терпить образи.

Коньяк і лососина пом’якшили серця солдатів, й обличчя їхні прояснилися.

— Коньяк прямо королівський! А лососина так і тане в роті! — нахвалювали солдати.

Не без злорадності спостерігав Матіуш, як коньяк іноземця гувернера з бульканням ллється в горлянки солдатів.

— Ковтни й ти, малий! Поглянемо, чи годишся ти в солдати.

Нарешті Матіуш покуштував королівський напій!

— Геть учителів! — проголосив він, пригадавши, як гувернер поїв його риб’ячим жиром.

— О, та він бунтівник! — обізвався молодий капрал. — Кого це ти мучителем називаєш? Чи не Матіуша? Будь обережний, синку! За одне таке