Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

і зловісно зашепотів:

— Я бачив диявола!

Його лице спотворила гримаса жаху.

Лейтенант витримав паузу. На його глибоке переконання, в таких випадках звертаються до психіатра, а не в поліцію.

— Е-е-е… І який же він із себе — той диявол? — спитав Мартен, готуючись занотувати свідчення до записника.

Арман підняв руку.

— Метрів зо три заввишки, у дірявім капелюсі, і ніскільки не смішний! — тоном читця-декламатора промовив він.

— А чи перед цим не хильнули ви молочка з-під скаженої корівки? — в тон Арманові спитав Мартен, вважаючи, що його співрозмовник зрозуміє, про що йдеться.

Та дарма. Не зреагувавши на запитання полісмена, Франсуа-Арман зловісно зашепотів…

— Обличчя його — цілковитий... усе в дірках, ні шматка шкіри. Навіть ніс кудись провалився. А ще в нього величезна рука, як кліщі, а друга рука — мовби клешня, чи клешня — ніби рука…

Так, важкувато буде скласти фоторобот за таким описом!

— Як вам здалося, він був білим, чорношкірим чи жовтолицим? — спитав полісмен.

— Зеленим! З блакитним полиском! — упевнено відповів Арман.

Лейтенант розгубився. З одного боку, йому хочеться розреготатися. З другого, це буде порушення службової інструкції. До того ж він переконаний, що питання про диявола не входить до компетенції поліції, це справа лікарів психдиспансера, куди він зразу ж зателефонує, як тільки повернеться до комісаріату. Але полісмен-офіцер має бути ввічливим, та ще під час виконання службових повноважень, тому Мартен удає, що перечитує свідчення.

— Здається, я все записав, — промовив він устаючи. — Я доповім кому слід… І вам повідомлять…

Арман схопив його за руку.

— Прошу вас, пане полісмене, будьте обережні!

Лейтенант усміхнувся, але після Арманових слів у нього по спині забігали мурашки. Схоже, цей чоловік і справді переконаний, що бачив диявола.

Увесь спітнілий, у вітальню ввірвався юний Сімон і, наблизившись до свого шефа, доповів йому на вухо:

— Я не знайшов значка!

— Тільки цього бракувало! — сердито вигукнув лейтенант, усвідомлюючи, що день зіпсуто остаточно. — Гаразд, спершу з'ясуємо з дияволом, а потім шукатимемо ваш значок.

Люб'язно вклонившись на прощання Маргариті, Мартен у супроводі Арчибальда пішов до дверей. Спітнілий молодий полісмен заздрісно поглянув на залишену шефом склянку лимонаду.

— Пийте, він його й не торкнувся! — приязно запропонувала Маргарита, втішена, що її лимонад припав усім до смаку.

— Дякую вам, мадам! — відповів юнак, хапаючи склянку.

Він на дух випив лимонад — і обличчя його зсудомило: Арманова пломба застрягла в горлі. Юнак почервонів, як помідор, що доволі дивно, бо ж напій був приємного жовтого кольору. Та Сімон червоніє все дужче, аж робиться багряним. Якби не втрутилася Маргарита, він би незабаром посинів. Розмахнувшись, бабуся хотіла гупнути його по спині, але промазала, бо полісмен крутився, як вуж на сковорідці. Тоді вона схопила його за комір і дала доброго духопела. Чудовий удар! Як корок із шампанського, пломба вилетіла з горла Сімона і перелетіла усю вітальню.

Сімон метушливо вибачився:

— Дякую вам, мадам! Я… я… я… Мені дуже прикро…

— Дарма! Дарма! — відповіла Маргарита, підштовхуючи його до дверей.

Мартен чекав на нього біля автомобіля.

— Мені здається, вашого зятя слід відвезти до міста, — порадив лейтенант Арчибальдові.

— Певно, ти маєш рацію. Сільське повітря йому не на користь, — відповів Арчибальд.

— Я зараз кажу про місто не як про місце для прогулянок, а як про місце, де є лікарі і психіатрична лікарня, — уточнив полісмен.

— А-а-а! Ти про диявола? Не переймайся! З дияволом, про якого казав Франсуа-Арман, я давно знайомий. Я знав його ще дитям. Так що знайду і перемовлюся з ним. І про все тобі повідомлю…

Полісмен застиг. Слів йому забракло. Що могло статися, щоб усій сімейці зірвало стріху? — спитав він сам себе подумки. Але відповіді нема, і Мартен сів мовчки за кермо.

— Я завтра навідаюся пересвідчитись, чи все в порядку! — сказав він Арчибальдові лиш тому, що згідно з інструкцією повинен бути ввічливим.

Вибігши з будинку, Мартенів напарник помчав сходами вниз, забувши, що сьогодні на них уже спіткнувся. Щоправда, тоді він підіймався вгору. Він знову перечепився, упав і скотився вниз — мало не під колеса автомобіля. Скочивши на рівні ноги, Сімон пробурмотів вибачення, відчинив дверцята і впав на сидіння, піднявши навколо себе хмару пилюки. Розуміючи, що він затримує свого начальника, він забув струсити з одягу пил після падіння. Мартен чхнув, протер очі, сумно поглянув на свого юного напарника і глибоко зітхнув.

Авто з гуркотом рушило з місця, і лейтенант із полегшенням покинув дім, у мешканців якого чомусь зірвало стріху.

РОЗДІЛ 4

Мініпути зібралися на найбільшому майдані. Всі місця на трибунах зайняті, населення в тривозі очікує прибуття короля.

Селенія стояла поруч із могутнім мечем, що знову став бранцем каменя, і нервово смикала його руків'я.

— Кожна втрачена хвилина — це година, яку виграє у нас Жахливий У! — обурювалася принцеса.

— Коли станеш королевою, тоді й зміниш протокол, як тобі буде завгодно! Тобі не догодиш! — єхидно зауважив Барахлюш.

— Безумовно, зміню! Це буде мій найперший указ. Із цим протоколом ми втрачаємо купу часу! Пригадай собі, коли на останньому святі селенелій закінчилися усі протокольні виступи, квіти вже зів'яли! — відповіла Селенія, і спогади про зіпсуте свято додали їй гніву.

— Так, твоя правда, це трохи задовго, — погодився Артур. — Та хіба немає правил для особливого випадку, коли протокол через непередбачені ситуації можна скоротити?

— Аякже, еі Але щоб скоротити протокольну церемонію, слід подати прохання в комісію мудреців, — пояснив Барахлюш. — І якщо комісія погодиться, тоді на світанку старійшини проголосують.

— Але чому голосують на світанку? — спитав Артур.

— Тому що ніч — добра порадниця, — ніби прописну істину повідомив юний принц. — Це написано на двісті другій сторінці Великої книги.

— Сама церемонія буде вдвічі коротшою за подання про її скорочення! — розгнівано додала Селенія.

Нарешті брама відчинилася — і глядачі, як по команді, звернули свої погляди до палацу. Першими з воріт вийшла сторожа. Чітким, упевненим кроком вона не поспішаючи, пройшла майданом. За нею — факелоносці, вони присутні на церемоніях, бо освітлюють усі закапелки і сходинки, щоб монарх не впав на очах здивованих підданих. За королем ішов маленький кріт Миро — охоронець мініпутських знань і пам'яті мініпутського народу. Якби не Миро, мініпути лишилися б і без історії, і без спогадів. Він такий потрібний народу, як секундна стрілка хронометру.

Король ступає поволі — так велить традиція. Звісно, така хода забирає багато часу, зате у нас є можливість роздивитися і монарха, і його святкові шати.

Король видається значно вищим за мініпутів — його зріст дорівнює одному сантиметру. Інакше кажучи, король —