Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

справжній гігант. Та ми не переконуватимемо, що король маленьким тільки те й робив, що споживав селенельну юшку. Просто він пересувається верхи на своєму вірному конопсі. Колись давно монарх порятував батька цього конопса. Мені здається, що вам було би цікаво дізнатися історію королівського конопса, тому ми поки що залишимо в спокої наших героїв і розповімо іншу історію: як Стрілобарб порятував конопса.

Цю історію викладено на сотій сторінці Великої мініпутської книги, але ж у вас мало шансів погортати цей чудовий твір, а тим більше — найближчим часом, то її розповім я…

У далекі часи, коли король був усього-на-всього маленьким принцом, мініпутський люд жив у Африці. Життя йшло поволі, в ритмі світанку і заходу сонця.

Мініпути проживали в злагоді із племенем бонго-матасалаїв, бо знали все у мікросвіті, а мисливці бонго добре орієнтувалися в широких рівнинах Центральної Африки. Обидва племені володіли знаннями як про безконечно малі, так і про безконечно великі величини. І обидва були частинками гігантського колеса життя.

Особисто принц своїм зростом був задоволений. Він узагалі не мав для нього ніякого значення. Гармонії можна було досягнути лиш у комплексі. Великий ти чи маленький — знання у всіх однакові. І лишень у натовпі, коли всі були вищі за нього, можна було помітити, що майбутній правитель нижчий за своїх підданих. Так що два міліметри його цілком би задовольнили, а він, на жаль, мав зросту один міліметр. І даремно він їв селенельну юшку, селенельне желе, пив селенельний сироп і селенельний кефір — нічого не допомагало. Король не підростав!

Батьки ніяк не могли пояснити це явище. Самі вони були звичайного мініпут-ського зросту, їхні предки були такими самими, і ніякі катаклізми, навіть погодні, не захмарювали вагітності королеви. Проблема зі зростом дошкуляла принцові виключно в зв'язку з його майбутніми королівськими амбіціями. Якби він приборкував гамулів, збирав насіння чи розколював горіхи, це не мало б ніякісінького значення. Але доля вирішила зробити його спадкоємцем королівського трону. А як правити великим королівством, якщо ти — найменший? Цілими днями принц тільки й думав та гадав, як насміхатимуться з нього, вже повноправного короля. Ось, наприклад, так:

— Наш благодійнику, ми хочемо подати вам на розгляд великий проект, тому станьте, будь ласка, навшпиньки.

Або так:

— У нас тут невеличка проблема, якраз для вашого маленького зросту!

Або:

— Це питання надзвичайно важливе, тому будьте на висоті свого становища…

Отож, майбутній король був ще дуже маленький, ой, перепрошую, зовсім юний, щоб зрозуміти: рішення, які йому доведеться ухвалювати у майбутньому, не мають нічого спільного зі зростом. Щоб стати добрим правителем, потрібен не зріст, а мудра голова, серце, що працює без перебоїв, сильні ноги, щоб бути стійким. У юного принца вистачало чеснот, украй потрібних королю, та усвідомлення, що він маленький, заважало йому побачити дійсність. Та він і на себе не міг поглянути, бо не діставав до дзеркала…

Раз на тиждень до майбутнього монарха приходив кріт Миро і провадив із ним тривалі бесіди, намагаючись відволікти його від сумних думок про зріст. А оскільки кріт був теж невисокий, то принц дозволяв себе вмовляти. І життя його ввійшло в звичні береги, і сам він змирився з міліметровим зростом. Та щотижневі зусилля Миро одним махом зруйнував якийся недолугий хлопчак. І цим хлопчаком був, звичайно, майбутній Упир. Він хоч і молодший за принца, та вищий на цілу голову. Хоча в цьому випадку слово «голова» вжито тільки тому, що з пісні слова не викинеш. Те, що увінчувало плечі Упиря, не можна було назвати головою, бо предмет той дзвенів, як порожня мушля. В той час як голова принца цілком була наповнена знаннями та мудрими думками.

Одного разу юний Упир вискочив просто перед носом у свого майбутнього правителя і сказав йому:

— Я певен, у тебе велике артистичне майбутнє!

З несподіванки принц аж підскочив. По-перше, тому, що ніколи не чув, щоб Упир, не затинаючись, промовив цілу Фразу, а по-друге, тому, що Упир ще нікому доброго слова не сказав.

Принц розчулився і навіть почервонів:

— Дякую за приємні слова, та… чому ти вважаєш, що я стану артистом?

Упир. відповів такою садистською посмішкою, що, побачивши її, будь-хто міг упевнено сказати: принц попався на гачок упиревої підступності.

— Тому що тебе на троні ніхто не помітить і тобі доведеться вивчитися на циркача, щоб сидіти на спинці трону!

Випаливши на одному подихові завчену фразу, Упир зловтішно захихотів. Щоб вигадати такий жарт, йому довелося цілий тиждень напружувати зусилля трьох чвертей свого не дуже видатного мозку. А оскільки його праця не пропала дарма, то він святкував перемогу.

Підсміювання переросло в регіт, і Упир реготав так, що не міг зупинитися і покотився по землі.

Ніколи ще юний принц не відчував себе таким приниженим. І, не попередивши родину і не полишивши записки, він утік зі столиці. (Втім, він і не зміг би дотягнутися до столу, щоб полишити там прощального листа). У майбутнього короля сльози текли ручаями, як набридливий осінній дощ, і він вирішив, що йтиме доти, доки сльози не перестануть капати з очей. Сліз вистачило на три дні. За цей час юнак пройшов рівнини і дійшов до лісової галявини. Стомлений, він сів на м'який мох, який устеляв маленьку ямку під навислим згори коренем.

Майбутній король уперше подолав таку відстань від столиці і вперше побачив велетенські дерева, які навіть загороджували небо. Рослини навколо нього були також великими, і він ще болючіше відчув, наскільки ж маленький у нього зріст. Він би ще із задоволенням заплакав, та не було сліз.

Та не лише високі дерева вразили принца. Найбільше його подивували лісові шерехи. Із гущавини долинало скрипіння, шурхотіння, кудкудакання і навіть спів; такого він ніколи не чув. Усвідомлюючи, що звірі, які озиваються такими звуками, ховаються десь тут, у лісі, він уже пошкодував, що відійшов так далеко від домівки, нікого не попередивши і не взявши із собою ніякої зброї. Та найгірше полягало в тому, що принц не запам'ятав дороги, якою сюди прийшов. А це значить, що він не лишень загубився, а й заблукав. І на обличчі принца виступив відчай.

Прислухавшись, він спробував уявити собі тих звірів, чиї голоси звучали найсильніше. Щебет звідкись ізгори був приємним і мелодійним, він міг належати соловейкові або щиглику. Від тих пісеньок принц збадьорився. Але інші звуки не були такими приємними — вони навіть тривожили і не полишали сумнівів у тому, що тварини, які вміють гарчати, озброєні великими щелепами та іклами.