Читати книгу - "Стара фортеця"

розглянути всіх на майдані, як на дощаний поміст виліз військовий ксьондз у насунутій на лоб кумедній оксамитній шапочці й став виголошувати промову. Говорив він голосно, вигукуючи окремі слова так, наче команду подавав. Я ніколи не думав, що ксьондзи вміють тик кричати. Ксьондз вихвалявся, що армія Пілсудського на три дні розправиться з більшовиками і що «білий коронований орел гордо замайорить над дзвіницями Москви».

— Та земля, на яку ступила нога легіонера, навіки залишиться нашою! — вигукнув наостанку ксьондз і міцно тупнув ногою.

Поміст захитався і раптом із страшним тріском, наче підрубане дерево, впав на майдан, а військовий ксьондз, дригаючи ногами, полетів просто на каміння.

Ох і сміялися ж ми тоді!

Та й не тільки ми сміялися. Навіть петлюрівці, які стояли поблизу і які покликали собі на допомогу завойовувати Україну легіонерів Пілсудського, і ті реготали.

Промова ксьондза їм дошкулила. Хоч Петлюра й віддав Пілсудському Західну Україну за допомогу директорії в боротьбі з більшовиками, але на цій землі петлюрівці вважали себе господарями, а пілсудчиків — лише гістьми.

Особливо смішно було дивитися, як ксьондз, який лише кілька хвилин тому кричав так, що всі легіонери тремтіли, тепер тихий і смиренний, наче його висікли, підібравши подерту сутану, вистрибом біг до дверей костьолу.

Цікаво, чи знають цього ксьондза пілсудчики, які йдуть вираз поряд з нашою підводою?

«Мабуть, знають!» подумав я, ще раз подивившись на цих фасонистих, гордовитих офіцерів.

Біля Гімназичного майдану вони повернули в провулочок до свого штабу, а ми з гуркотом в'їхали на майдан.

Забрукований булижником, він правильним квадратом розстилався перед гімназією. Посередині майдану, саме на тому місці, де був збудований поміст, з якого гепнувся ксьондз, валялися ще не прибрані ялинові гілки, що наполовину пообсипалися.

У гімназії було тихо.

Видно, ще тривали уроки.

Не встиг кінь спинитися, як ми з Юзиком сплигнули з підводи й побігли кам'яними сходами нагору, в учительську.

Назустріч нам трапився вчитель української мови Георгій Авдійович Подуст. Його цими днями прислали до гімназії з губернської духовної семінарії.

Немолодий, у вицвілому мундирі вчителя духовної семінарії, Подуст швидко йшов по рипучому паркету і, помітивши нас, уривисто спитав:

— Принесли?

— Принесли! — відповів Куниця. — Повну підводу.

— Що?.. Підводу?… Яку підводу? — здивовано дивився на Куницю Подуст. — Я нічого не розумію. Вас же по цвяхи посилали?

Я вже знав, що вчитель Подуст дуже неуважливий, все завжди плутає, і відразу пояснив:

— Ми на кладовище по барвінок їздили, пане вчителю. Привезли цілу підводу барвінку!

— Ах, он що! Цілком точно! — закліпав віями Подуст. — Це Кулібаба по цвяхи побіг. А ви Кулібабу не зустрічали?

— Не зустрічали! — відповів Юзик, а Подуст побіг далі, та раптом швидко повернувся і, взявши мене за пряжку пояса, спитав:

— Скажи, любий… Ти… От лихо… Ну… як твоє прізвище?

— Манджура! — відповів я і обережно позадкував. Усій гімназії було відомо, що Подуст плюється, коли починає говорити швидко.

— Еге ж, еге ж. Цілком точно. Манджура! — зрадів Подуст. — Скажи, які саме вірші ти можеш декламувати?

— А що?

— Та не бійся. Тебе питають.

— «Бики» можу — Степана Руданського, а ще… Шевченка. Тільки я забув трошки.

— От і чудово! — сказав Подуст і, відпустивши мій пояс, потер руки. — В цьому є великий сенс: нашу гімназію названо ім'ям поета Степана Руданського, а ти прочитаєш на першому ж урочистому вечорі його вірші. Чудова ідея! Краще не придумати… Тепер слухай. Іди негайно додому і вчи, все, що знаєш. Ні, мабуть, не все, а так приблизно два-три вірші. Тільки знаєш… добре… виразно!

Він закашлявся і потім, нахилившись до мене, прошепотів:

— Добре вчи. Чуєш? Можливо, сам батько Петлюра приїде…

— А додому йти… зараз?

— Еге ж, еге ж… І відразу ж учи. А до гімназії прийдеш післязавтра. І я сам тебе перевірю.

— А що як пан інспектор спитає?

— Дарма. Я його повідомлю. Твоє прізвище?

— Манджура!

— Так, так, Манджура, цілком точно. Будь спокійний, — пробурмотів Подуст і відразу побіг у темний коридор.

— Ех ти, підлиза! — Куниця похмуро подивився на мене і, передражнюючи, додав: — «Бики» можу і ще Шевченка! Дуже тобі треба декламувати. Вислужуєшся перед цим гадом! Поїхали б краще знову по барвінок.

Цілісінький вечір я розгулював по нашому городу, поміж грядок, і бубонів собі під ніс:

Вперед, бики! Бадилля зсохло,

Самі валяться будяки,

А чересло, леміш новії…

Чого ж ви стали? Гей, бики!

— «Бики, бики»! — гукнула мені, виглянувши з вікна тітка. — Ти мені із своїми «биками» всі огірки потопчеш. Іди краще на вулицю!

— Дарма, тітонько, не займайте мене! Я вчу декламувати вірші, — весело відповів я. — Мене, може, сам батько Петлюра приїде слухати. Якщо мені дадуть нагороду, я й нам половину принесу!

Кляті «Бики» мене здорово помучили. Смішно: такий, здавалося б, легкий вірш, а заучувати його вдруге напам'ять було значно важче, ніж ті вірші Шевченка, які я вчив дуже давно, ще у вищепочатковому училищі. Їх я повторив тричі по «Кобзарю» — і все, а от з «Биками» провозився довго.

Я ніяк не міг запам'ятати цей вірш по порядку. Сперту я читав, як дозріває хліб на ланах та як течуть молоко І мед по святій землі, а вже потім — як бики, орючи поле, ламають бур'яни та чортополох. А треба було читати якраз навпаки. Я вже пошкодував навіть, що зголосився вчити саме цей вірш про биків. Але тоді, мабуть, Подуст не відпустив би мене додому.

… Лише надвечір наступного дня я, нарешті, завчив правильно вірш про биків і вранці з легким серцем пішов у гімназію до Подуста.

— Ага, Кулібаба! — радісно сказав Подуст. — Ти будеш… вижимати гирі?

«От і старайся надалі для такого чорта, а він навіть не може запам'ятати мене», — подумав я й відповів:

— Я не Кулібаба, а Василь Манджура. Ви мені звеліли вчити вірші.

— Манджура? Та хіба не однаково — Кулібаба, Манджура?

Ховаючи в кишеню окуляри, Подуст запропонував:

— Ходімо в актовий зал, прорепетируємо!..

І тільки-но ми переступили поріг актового залу, з усіх вікон мені в очі вдарило сонце.

Протягом тих днів, що я не ходив до гімназії, в актовому залі сталися зміни. Поблизу сцени з свіжих соснових дощок збудували високу ложу. Через увесь зал були простягнуті дві товсті гірлянди, сплетені з привезеного нами барвінку. Разом із стеблами барвінку в гірлянди повплітали шовкові жовто-блакитні стрічки. Гірлянди перехрещувалися під кришталевою люстрою, що виблискувала в сонячному промінні. Пофарбовані олійною фарбою стіни актового залу були добре вимиті і теж блищали на сонці. Вгорі, під ліпними