Читати книгу - "Буба"

когось, хто добре катається, — швиденько докинув він, зрозумівши, що дідусь приготувався до чергової словесної атаки. — От зі мною гірше. Це був мій дебют.

— Справді, гірше, — охоче притакнув дідусь. — Вам, певне, довелося занадто збочити вліво.

— Не занадто, але збочив.

— Він міг з’їжджати абсолютно прямо, але, мабуть, не хотів, — стала на захист чоловіка Маньчакова. — Що це у вас так смачно пахне?

— Як би це вам сказати, — щоб виграти час, дідусь глибоко замислився.

— Голубці, — випалила Буба. Вона знала, що чим довше пані Віолетта аналізуватиме кухонні аромати, тим більший матиме апетит.

— Обід, — голос Бартошової пролунав, неначе смертний вирок.

Маньчаки насилу дочалапали до їдальні, але коли сіли до столу, Буба між черговими добавками отримала нагоду вислухати захоплюючу, сповнену спринтів, слаломів і стрибків, розповідь про лижні подвиги Маньчаків.

— А де наші голубці? — поцікавилася мати, оглядаючи ввечері кухню. — Адже Бартошова сьогодні крутила голубці?

— Так, але Маньчаки їх з’їли.

Батько поблід.

— Це вже занадто, — несміливо почав він. — Тиждень тому вони вихлебтали весь бульйон, ум’яли відбивні, тоді…

— Перестань стогнати, — мати вступилася за Маньчаків. — Ти ж знаєш, як воно в них. Нічого з нами не станеться, якщо один раз замість обіду буде яєшня.

— Яйця в нас позичили.

— Хто позичив?! — мати теж поступово втрачала погідний настрій.

— Маньчаки, — утрутився до розмови дідусь. — Вони хотіли пекти пончики й запросити вас на дегустацію.

— Як це мило з їхнього боку, — прошепотіла мати.

На відміну від свого чоловіка, вона швидко зворушувалася, навіть тоді, коли була голодна.

— Павле, ходімо.

— Куди о цій порі? — батько був страшенно сердитий. Шукав у холодильнику якоїсь їжі, і Буба могла б заприсягнутися, що коли б знайшов там Маньчакову, то вп’явся б у неї зубами. Навіть, якби вони в нього боліли.

— Ідемо до Маньчаків. Ти ж сам чув, що нас запросили на пончики. Купимо до них щось невеличке, символічне.

— Та припини, — батько в рекордному темпі досягнув стану екстремального роздратування. — Будь ласка! — кепкував він. — Купуй шампанське, можеш навіть щось аж ніяк не символічне, а до всього ще якийсь букетик, і на додачу подякуй, що вони виявилися такі ласкаві й зжерли наші голубці, — не втримався він.

— Ти стаєш точнісінько таким в’їдливим, як мій тато, — мати осудливо глянула на свого чоловіка. — Одягни нового плаща. Вони ще тебе в ньому не бачили.

— Навіщо? Це звичайний плащ, тож Маньчаки мене лише висміють. Навіть червоного капюшона не має, — розсердився батько.

— Ну, знаєте, — мати театрально заломила руки. — Щоб через два нещасні голубці отакий шарварок здійняти?

— Через чотири, — буркнув тато.

— Чотири, Марисю, — жалібно підтакнув дідусь. — Але ж пончики, Павле, можуть у них вийти дуже смачні.

— Ходімо, — скомандувала мати. — А ви тут стережіть кухню, щоб не зник наш посуд і масло.

— Дідусю, — озвалася Буба, коли кроки батьків стихли в передпокої, — але ж вони ці яйця позичили для яєшні. І нікого не запрошували…

— Це вже не наш клопіт, Бубо, — дідусь гордовито випнув груди. — Прогулянка на них гарно вплине. Нагуляють апетит, — помешканням прокотився диявольський дідусів сміх. — А Маньчаки, можливо, допетрають, що до півлітри годилося б подати якусь вечерю.

— А як не допетрають? — тривожно запитала Буба.

— Що ж, тоді мені справді шкода твоїх батьків, дитино. Пити натщесерце — велике мистецтво, але, на жаль, ще більша проблема.

* * *

Мати сиділа на кріселку, яке називала «Людовиком», і плакала.

— Мамо, ти перебільшуєш, — намагалася переконати її Буба. — Одна погана рецензія — це ж не кінець світу! Навіть найкращі книжки критикують! А твої романи всі читають, затамувавши подих…

— Твій батько жодного не прочитав. Зате знає напам’ять усі ці жахливі рецензії цілої зграї перодряпів!.. А моїх книжок навіть не погортав!

— Бо він не жінка.

— А ти? Чому ти їх не читаєш?

— Я їх знаю. Ти ж завжди розповідаєш про них, сторінку за сторінкою, перш ніж їх написати.

— Але ж це не одне й те саме, — сперечалася мати крізь сльози.

— Гаразд. Я їх читатиму.

Плач не вгавав.

Буба вже багато разів давала собі раду в таких ситуаціях. Однак сьогодні відчувала, що мамина депресія сягає глибше, ніж драми її любовних романів. І поглиблюється з кожною хвилиною.

— А знаєш, що казала дружина м’ясника?

— Яка? — мати ледь утерла сльози. — Ота косоока?

— Умгу, саме вона.

— Ну, і що вона там казала?

— Що як дорвалася до «Блакитного птаха», то читала до ранку, і чоловік відібрав у неї книжку, бо вона вдома нічого не робила.

— У нас ще є кілька примірників. Треба їй віднести, — рішуче сказала мати. Солідарність із читачками була її вродженою рисою. — Але що ти робила в м’ясника, Бубо?

— Купувала… сосиски.

— Сосиски? Чому сосиски?

— Бо я їх люблю.

— Але ж це так вульгарно. Любити сосиски. Ти помітила, щоб котрась із моїх героїнь любила сосиски? Звісно, ти ж просто не знаєш цих прекрасних жінок… — згадала мати й простягнула руку по наступну хусточку.

— Дівчата в нашому класі теж тебе читають. На уроках.

— Сподіваюся, ти такого не робиш? Ну, звичайно! Знову я забула, що моя рідна донька нехтує книжками власної матері.

Мати саме збиралася розплакатися знову, але її зупинив таємничий голос, що почувся з дідусевої кімнати.

Линули тихі слова:

— А потім ніжно обійняв її й потягнувся до малинових вуст. — О ні! — захищалася вона слабким голосом. — Ви не можете так учинити! Ви кандидат на пост сенатора, публічна особа. Якби про це дізналася ваша дружина, ця потвора… — Моя дружина померла, — відказав він.

— Померла? — з надією перепитала вона. — Отже, ми можемо бути разом? О, коханий, я чекала цієї хвилини відтоді, як побачила тебе в службовому «Вольво» з мобільним телефоном у руці. Я вже тоді мріяла, щоб твої вуста колись торкнулися моїх…

— Це уривок з моєї «Службової сонати», — блискавично впізнала мати.

— Дідусь її читає, — Буба намагалася, щоб її пояснення виглядало природно.

— Як це — читає? Ти ж не маєш на увазі, що бере «Сонату» і задля приємності заглиблюється в почуття секретарки сенатора Польмана?

— Ну, певне, що заради приємності! І сенатор Польман йому подобається… — Буба рятувала ситуацію, доки на порозі не з’явився дідусь власною персоною.

— О, ти вже вдома, Марисю? — озвався він шанобливо. — Сподіваюся, ти не матимеш нічого проти. Два дні тому я прочитав «Посланця пекла», а сьогодні дозволив собі взяти наступну книжку. Чуд-дова!

Мати недовірливо приглядалася до Буби й дідуся, але не побачила на їхніх обличчях нічого підозрілого. Лише зітхнула, підвела губи помадою й заявила, що мусить ще попрацювати над «Машиною кохання».

— Ви й гадки