Читати книгу - "Рубаї"

class="z1" alt="" src="images/_159.png"/>

147

Чому вславляються в легендах і сьогодні

Лілея й кипарис, коханці благородні?

Ця має десять уст, а промовлять не хоче,

А в того двісті їх від сорому німотні.

* * *

148

До чари дивної, що сяє так розкішно,

Рукою тлінною і доторкнутись грішно.

А скільки ніжних лиць, очей живих цей Майстер

Любовно створюе й розтрощує зловтішно!

* * *

149

Мерцям однаково, що оцет, а що мед,

Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.

Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,

Невпинно мінячись, летітиме вперед.

* * *

150

Чи не знайду собі я душу хоч єдину,

Щоб розповісти їй про світ і про людину?

У муках створена з гіркої глини горя,

Лиш мить живе вона - й вертає знов у глину.

* * *

151

Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!

Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!

О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів

Цей осені прихід і цей відхід зими!

* * *

152

Ті, що мандруючи собі набили п'яти,

Два світи прагнучи в одному відшукати,-

Не знаю, чи про те, який він є насправді,

Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

* * *

153

Навіщо капища, мечеті на майдані,

Про пекло та про рай розмови безнастанні?

У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,

Що з нами станеться, записане зарані.

* * *

154

Неси вина того, що оновляє нас!

Лий повно, запали той вогник, що погас!

Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!

Спіши, бо не стоїть скороминущий час!

* * *

155

В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,

Ми входу й виходу дарма шукаєм.

Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми

У нього входимо й куди зникаєм.

* * *

156

Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.

Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!

Спіши на зіллячко весняне надивиться,

Бо завтра й на тобі підійметься травиця!

* * *

157

Безглуздо мучити себе самого - хай

Малий достаток твій, ти лишку не шукай:

Тим, що од вічності записане тобі,

Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!

* * *

158

Коли в заховане ти мислю прозираєш,

Чому дарма собі журбою серце краєш?

Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!

Живи хвилиною - добром, що зараз маєш!

* * *

159

О небо мовчазне! В твоему лоні згас

Вже не один Махмуд і не один Айяз!

Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,

І ті, що відійшли, не вернуться до нас!

* * *

160

Є рай на березі небесної ріки...

А я кажу: там рай, де ллють вино в чарки.

Бери готівку лиш, наплюй на обіцянки,

Бо бубни слухати приємно здалеки.

* * *

161

Будь весел, не марнуй свого життя у горі,

Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!

Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,

I муром станеш ти в сусідовій коморі.

* * *

162

Не вічно житимем: урветься волокно!

Найкраще думати про любку та вино.

Навіщо міркувать про вічне й про минуще?

Коли розлучимось, нам буде все одно!

* * *

163

О Доле! Злочини ти твориш - і сама

Їх потім визнаєш! Даруєш ти сліпма

Добро мерзотнику, а праведному - кару.

Чи одуріла ти? Чи вижила з ума?

* * *

164

Щодня змагаюся, борюся сам з собою,

Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!

Хай ти простиш мене... Та сором лютий палить

Мене за помилки, що коїв я і кою!

* * *

165

Ми в нашому шинку гостюєм невиводно,

I всесвіт гудимо, і лаєм принародно.

Запитуєш: куди ми підемо по смерті?

Налий вина мені - і йди куди завгодно!

* * *

166

Якщо в нас істина - іносказання,

Навіщо, серце, всі твої терзання?

Змирися з долею! Заради тебе

Не змінять небеса свого писання!

* * *

167

З тобою нарізно я знову затужив.

Усюди буду я з тобою, поки жив.

Пішов - і тисяча сердець без тебе тужить,

Прийшов - і тисячу нових заполонив.

* * *

168

Всі таємниці пильно зберігай,

Щоб не дізнався нелюд і шахрай.

I зваж: як з іншими ти поведешся,

Того від інших і собі чекай.

* * *

169

Ланцюг від милої і навіть рана - щастя.

Буть курявою там, де йде кохана,- щастя.

Коли й ущипливе тобі словечко кине,

Радій, бо кожна річ, від неї дана,- щастя.

* * *

170

На вулиці красунь блукаємо сьогодні,

Кохання та вино вславляємо сьогодні!

Ми увільнилися назавжди від буття -

I в царство Вишнього вступаємо сьогодні.

* * *

171

Я змарнував життя, мій подих зіпсувався,

I хліб гірчить мені, і з горем я спізнався.

Веління Вишнього сповняти не спішив я,

А недозволене... я завжди в нім кохався!

* * *

172

Хоч я не шліфував покірності перлину

I тягаря гріхів з плечей своїх не скину,

Все ж не пускаюся я берега надії,

Бо тільки істину я визнаю єдину.

* * *

173

Про рай розказують, про гурій молодих,

Про мед і про вино... Ну, що ж! Тоді не гріх

I тут потішитись небесними дарами,

Адже ж усе одно ми прийдемо до них.

* * *

174

Коли пшеничної перепічки дістану

Та шмат баранини, та в келиха загляну,

Та сяду з милою серед руїн - це втіха,

Приступна, далебі, не кожному султану.

* * *

175

Коли безгрішний дух розлучиться з життям,