Читати книгу - "Рубаї"

class="v">Із праху людського нам зліплять гроб, а там,

Після недовгого спочинку, доведеться

Такою ж глиною для інших стати й нам.

* * *

176

Я чув, що праведні підіймуться з могили

В тім самім образі, в якому опочили.

Тому я з милою й вином не розлучаюсь,

Щоб нас і в судний день, бува, не розлучили.

* * *

177

О небо! В злигоднях повинне тільки ти,

Старе вмістилище ненависті і мсти!

А ти, о земле, ти... Якби в тобі копнути,

Які б коштовності вдалося віднайти!

* * *

178

На муки, кажуть нам, засуджений п'яниця.

Не вірте: вирок той ніколи не справдиться!

Якщо поглине ад закоханих і п'яних,

То завтра ж у раю нікого не лишиться.

* * *

179

Цю пишну піалу, що сяяла, як жар,

Розбито й кинуто... Минатимеш базар -

Під ноги поглядай, не наступай на неї:

З піал голів людських її зліпив гончар.

* * *

180

Що в мудрості тепер? Як догоджати їй,

То краще йди в сарай та бугая подій!

Сьогодні вигідно носити глупства лахи,

Бо розум ціниться дешевше за пирій.

* * *

181

Хайяме-грішнику, ти вбрався в темні шати -

Й журбою думаєш гріхи із себе зняти?

Хіба не для гріхів існує всепрощення?

Воно для грішника, тож годі вболівати!

* * *

182

Соннивче, скоро день! Жени з очей дрімоту!

До музики й вина збуди в собі охоту!

Тим, хто живе тепер, недовго обертатись,

А тим, хто відійшов, немає повороту!

* * *

183

Коли, опатравши, як птицю степову,

Назавжди смерть мене утопче у траву,

Зберіть тоді мій прах, зробіть сулію з нього -

I, вчувши смак вина, я знову оживу.

* * *

184

Коли сконаю я, вином мене обмийте

I поминального у келихи налийте!

Як хочете знайти мій прах у день спасіння,

Долівку заступом у кабаку розрийте!

* * *

185

Не пий, наказують, твоя вина в вині:

Настане судний день - і будеш ти в огні.

Це так... Та з радістю б віддав я землю й небо,

За мить, коли в шинку ми сидимо хмільні.

* * *

186

Ми - зібрання ляльок, нас крутить як хотя

Небесний витівник. На килимку життя

Ми витанцьовуєм (це правда, а не казка) -

I потім падаєм у ящик небуття.

* * *

187

Я птаха спостеріг на древній вежі Туса,

Що пильно роздивлявсь на череп Кай-Ковуса.

Я чув, як черепу він мовив: «Леле, леле!

Де тулумбасів гук, де горді чола й вуса?»

* * *

188

Як буде в тебе жбан іскристого напою,

Розпий з людьми його, з якою хоч юрбою,

Той, хто життя нам дав, не журиться нітрохи

Твоїми вусами й моєю бородою.

* * *

189

О небо! Тугою мені ти серце краєш,

Сорочку радості з плечей моїх зриваєш!

Вітрець, яким дишу, ти полум'ям проймаєш,

А воду, що я п'ю, ти в попіл обертаєш!

* * *

190

Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть

Короткого життя? Всі, хто живе, умруть.

Життя у позику тобі даеться - отже,

З ним розлучитися щодня готовий будь!

* * *

191

Ми поряд з келихом тримаємо Коран,

То йдем у праведний, то знов у грішний стан.

Під синім небом цим не зовсім ми кафіри

I не належимо цілком до мусульман.

* * *

192

Немало і до нас було ночей і днів,

Так само небосхил танок одвічний вів.

Тихесенько ступай, бо глина під ногами

Була зіницями місяцевидих дів.

* * *

193

Із глека повного, із наших повних чар

Скуштуймо в затишку лози солодкий дар!

Живім, поки живі - і поки пару глеків

Із праху нашого не виліпив гончар!

* * *

194

Над марним світом цим не треба вболівати,

Хай серця не смутять його розкішні шати.

Минуле відійшло, майбутнього не видно!

Тож майся весело - і не зважай на втрати!

* * *

195

Встань, серце, візьмем чанг і вип'ємо вина,

I добрії свої збезчестим імена!

Як треба - й підстилку пропиймо молитовну!

А сором... нащо він, коли душа хмільна!

* * *

196

Святковий місяць наш іще засяє ново.

Тож веселись і ти! Все убране святково.

Старий від слабості поблід і зажурився -

I, виболівши, в тьму спаде обов'язково.

* * *

197

Що я закоханий, у тім гріха не бачу.

Про це з невігласом я й слів дарма не трачу.

Адже кохання мед лікує тільки мужніх,

Непомічний він тим, хто має іншу вдачу.

* * *

198

У світі нашому, в його ділах

Я тільки марність бачу, тільки прах.

Куди не гляну, бачу я для себе

Лише біду… Хвала тобі, Аллах!

* * *

199

Аж поки рук своїх ми дружбою не зв'яжем,

Ми лиха нашого не вб'єм, не переважим.

Хоч не розвиднілось, ми випиймо, бо сонце

Вставатиме й тоді, як ми у землю ляжем.

* * *

200

У місті вславишся - не обминеш огуди.

В кутку сидітимеш - назвуть зловмисним люди.

Ільясом, Хизром будь - не пощадять, тож краще

Живи самотником і не ходи нікуди.

* * *

201

О Майстре, нашого життя первопричина!

Чом стільки має вад твій первотвір - людина?

Як добре виліпив, навіщо розбиваєш?

А вийшла помилка - чия ж у тім провина?

* * *

202

Своєї долі ми не зменшим, не примножим -

Стрічаймо ж суджене із настроєм погожим!

Твої й мої діла, оскільки нам відомо,

Переінакшити ми все одно не зможем.

* * *

203

Коли в тобі самім добра і зла зерно

I Долею твій шлях накреслений давно,