Читати книгу - "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"

нігтя твого – птах

реліктовий, у кров стирати лікті —

повзти nach Osten, або просто нах…

у цій давно не азбучній війні,

де окликів надривні позивні

обламуються в мертвому ефірі,

морзянку серця не вловить мені

є простір, але часу – на нулі,

щоб всі крапки розставити над «ні»

суцільна терра коґніта розлуки —

їй всі на світі мапи замалі

а там, де починаються рядки,

там над письмом, від ніжності крихким,

сидиш таким самотнім чоловіком,

що й літери тікають з-під руки

* * *

тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше»

безбарвним голосом каже, напевно, всоте

за кожним разом втомлено трубку вішає,

думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка…

я їй не вірю, передай, що я їй не вірю,

цій її впертій брехні,

цьому її голосу.

вистукую номер, стискаю мобільник, звірію —

коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться

«зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…»

скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває,

що абонент вибуває з гри, що свічок не варта,

і взагалі-то: жінка на прив’язі – кепська варта

для чоловіка, який себе поважає.

дай їй відпочити, відпусти її пораніше

хай піде собі на каву або до спа-салону,

подумай про інших, подумай врешті про інших —

поповни рахунок,

заряди батарею,

повернися в зону…

* * *

називала рибою, не просила нічого взамін

тільки знати, що я десь є на оцьому світі

білому, наче сіль тропічних морів,

що в’їдається в шкіру

і жодною рідиною її не витравиш звідти

казала, що буде писати, не питала адреси, а втім

завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста,

де (на поштівці тобто) руїни старих стін

чи страви місцевої кухні та кілька слів:

що скоро повернеться, що вже видно світло

в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд

називала рибою

писала, що дуже хоче торкнутись рукою

я не заперечував я чекав я навчився плавати

я вивчив напам’ять усі прибережні води

я перестав виходити на берег,

щоб її не проґавити,

та вона – не приходила

я забув, як це – розмовляти і як це – дихати,

врешті-решт я зробився рибою,

мовчазною і сильною

то якого такого милого

якого такого милого

вона повернулася

і з води мене вийняла?

* * *

є така форма людських стосунків – колишні коханці

минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:

болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,

алергічний нежить дистанції,

фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить

тоді помагає дивитись на воду, яка колує

в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння

змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми

із задавненими рубцями дотиків і поцілунків

тоді згорнуті калачиком,

скоцюрблені волосини інтимності

на білій емалі піддону – як тріщини,

як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди

До Сильвії Плат

о Сильвіє, наставив на мене сильце

на ситцевих полях у дрібненьку кратку

так, наставив на мене сильце,

на лляних полях з рубчиком

хоче мене впіймати

окільцювати, о Сильвіє, хоче

на бавовняних полях, м’яких як забуття,

позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,

як відмираючий вид, Сильвіє

прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу,

щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки:

– мнути ці поля у кратку,

– зрошувати потом ці поля з рубчиком,

– знесилюватись і сивіти

на цих бавовняних полях, м’яких як забуття

о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу

дорожче, ніж Америка?

* * *

час від часу я гірша від часу – я псую навіть те,

що йому не під силу:

розкладаю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова,

розриваю зв’язки з близькими,

доводжу перше-ліпше

складносурядне чи складнопідрядне речення

до самозречення,

змішую грішне з праведним, просте – ускладнюю,

чиїсь окуляри рожеві розчавлюю думкою задньою,

підрізаю мріям крила,

наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться)

словом: розбиваю серце собі та одному дебілу,

який свято вірить, що це – на щастя

* * *

з кількох розмитих кадрів випускного

касету перемотуєш навспак

на погляд свій, потуплений в підлогу

на серце, міцно стиснуте в кулак

на довгі нігті внутрішнього бунту,

які вростають в тіло і болять

і зріє у тобі, немов фурункул,

нікому не потрібна правда-мать

а як дозріє – різатимеш в вічі

батькам і всім по той бік барикад,

бо на полях поем педагогічних

і досі мертві з косами стоять

– як вижив ти у тих боях без правил,

де кожен сам за себе проти всіх?

– що робить з нами те, що не вбиває? —

питає син, прибившись до своїх

і ти з вершини батьківських нотацій

вичитуєш незгідному йому,

що все не так, що він не має рації,

гадаєш, бунт придушено, одначе

ти виграв бій, але програв війну

* * *

чуєш,

у ночвах ночі полощеться білий прапор цвіту,

що його вже готові викинути над цитаделлю дерева —

бо рідко хто може вистояти в цьому протистоянні,

не здавшись

у таку пору все, що тобі здається,

слід приймати на віру:

ті, що живуть у пам’яті, носять маленькі дзвіночки

як прокажені (прокажи їх – і вийдуть на світло)

навіть найменший рух ачи подих вітру

видає їх присутність,

бо не все підпорядковане розкладу

далеко не все в цьому світі

часом весна приходить зненацька,

коли її ще ніхто не чекає,

без бою займає сонні околиці,

окопується під цитаделлю

і ось вже перше дерево викидає білий прапор

здається, зацвітає,

чи тільки здається?

Дорогою на вокзал

1.

дорóгою на вокзал, дорогóю ціною

заплативши за все, бо все продається,

навіть любов (але ж ніжність, ніжність?!)

вона думає, що якщо дотягнути до кільцевої,

то потім знову трамвай привезе її на те саме місце

і доки вона їхатиме на цих скрипучих колесах,

ковзаючи думками по обставинах місця і дії,

все зійде на круги своя, вляжеться, утрясеться,

як цей трамвай, як ця жінка при вікні, немов при надії,

і він чекатиме на зупинці, не в силах вибрати напрям,

не знаючи, як повернутись туди, де вони пробýли

кілька років польоту, кілька місяців щастя,

кілька днів кризи і сварку, яка вже в минулому.

так вона думає, доки він повертається,

збирає увесь той мотлох, усі її скляночки-баночки,

коробки з-під її взуття в гардеробній,

слонів на щастя, свиней для грошей,

смердючі індійські палички:

бо кілька років висіння в