Читати книгу - "Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років"

повітрі,

кілька місяців – як у хворобі,

кілька кризових днів

і нарешті, нарешті – свобода.

так він думає, доки вона, проїхавши кільцеву

(нерви оголені, сльози ось-ось бризнуть із-під повік),

засинає, і скрипучий трамвай їй співає до сну,

і зупинка, на якій він її не чекає, пропливає за вікнами.

і ніколи їй не дізнатися (бог її береже),

коли вона засинатиме поряд з іншим, лицем до стіни,

що насправді між крайніми точками Ч і Ж

не буває маршрутів прямих,

жодних тобі прямих

2.

дорогою на вокзал, проводжаючи жінку, яку вже не любиш

– по всьому – після всього – за все, що між вами було

що їй подаруєш на прощання —

пасувало б квітку – кактус, до того ж кулястої форми,

щоб не сприйняла як фалічний символ

як натяк на продовження

після ночі, вдаваної як неживе пиво

що ти скажеш їй на прощання

витріпуючи з подушки запах її волосся:

сніданок готовий? життя повертається до норми,

як людина врешті-решт повертається в землю?

чи повернеться язик запитати її: – а ти нічого не забула?

розгублена, як речі по кімнаті, не скаже нічого,

всі слова мертвонароджені у цій країні із забороною абортів

дорогою на вокзал життя як відкрита можливість

у яку сторону йти, чого сторонитися

опівнічний автобус прорізує ніч

світла обабіч дороги – як їжаки врозтіч

відітни все, що тягнеться довше,

ніж пісня випадкової радіостанції,

натрапляєш на неї несподівано,

коли все інше, здається, вже закінчилося

хтось співає про те, як дівчина випадає з вікна і летить

наголошує на «летить», забуваючи, що «з вікна»…

завжди щось доводиться забувати, щоб літати

* * *

Якоїсь ранньої осені, коли нав’язливі мухи думок

не зуміють добудитися тебе на світанку,

на тому останньому плацдармі сну,

із якого вже нема куди відступати

ти озирнешся на все це, мовби побачивши вперше:

будиночок на згір’ї,

весь у зарослях дикого винограду і розхристаних хризантем,

аскетичне ліжко, яке пам’ятає всі проказані тут молитви,

складний чоловік за стіною, з яким не склалося…

Визнай свою поразку, врешті – визнай свою поразку!

Цієї зраненої осені, що, як відсталий від своїх комбатант,

знесилено тягне за собою кривавий слід —

подалі від людей,

подалі від їхнього захриплого радіоприймача,

який щогодини передає новини з лінії фронту,

подалі від лінії фронту, яка ніколи не буває прямою, як горизонт

а вже краще сказати – ламаною,

як мова на окупованій території,

як кардіограма твого серця,

яке все ще б’ється саме зі собою

за право не битися

Запасний вихід

усі ті чоловіки, що шукали в ній подвійного дна,

п’ядь за п’яддю промацуючи важкодоступні ділянки шкіри,

усі ті жінки, яких обійшла вона

на останньому віражі,

розтринькавши на дурнички весь їхній кредит довіри,

усі ті діти, що намагалися розвести її на любов,

навіть те єдине, якого вона не змогла народити,

усі ті домашні улюбленці і кімнатні рослини, що довго

не витримували в її присутності жити, —

вони не дозволять їй зіскочити на ходу

вийти сухою з води, змінити якесь із правил

бо той, хто веде її на мушці, немов межу

між голим і голубим, між праведним і невправним,

хто змішує на полях чорноземи і сніги,

хто схрещує навмання лінії на руці,

хто мочить тебе щодня, як булку у молоці,

виносить тебе на поверхню, як потопельця вода

хто ставить тобі шах-мат, приносить тобі киш-миш,

хто грає в тобі пінг-понг (хіба ти не чуєш цей стук), —

та все ж він виводить її з оточення дальніх і ближніх,

із різних рядів і лав, з лавсторі, з обіймів, з рук

хоч знає, що не довести – немає шляхів простих

і доки ще стих не стих над нею й копають яму

із пам’яті темних плахт та інших матерій тонких,

виводить її таки,

виводить її, як пляму

Дмитро Лазуткін

Феєрверки

Дмитро Лазуткін народився у Києві в 1978 році.

Автор книг віршів «Дахи», «Солодощі для плазунів», «Паприка грез», «набиті травою священні корови», «Бензин».

Лауреат літературних премій «Смолокип», «Гранослов», «Культреванш», «Русская премия» (Москва), «Співдружність дебютів» (Душанбе). Чемпіон України зі слему.

Працює ведучим програми «Чоловічий клуб» на Першому Національному телеканалі, коментатором боксерських поєдинків і боїв без правил.

* * *

Зірки мов цвяхи

увігнані вчасно

у чорнозем небес.

Ти сам визначаєш горе і щастя,

які з тобою І без.

Твої суглоби і кров стрімка,

твої ознаки життя

осипаються ніби луска,

ніби дрібне сміття.

І сенсу немає у боротьбі

І у покорі теж.

І кожен дзвінок сповіщає тобі,

живеш ти чи не живеш.

Але автострада біжить в ніде,

а там – аварійний стан.

І якщо сонце раптом впаде —

воно впаде в океан.

Й ритмічно хитатиметься трава,

допоки не відійде…

коли ти знайдеш нарешті слова —

слова знайдуть тебе.

І мови сдіпої краплі руді

ловитиме тиша густа…

Птахи твої будуть йти по воді,

безмежною буде вода.

* * *

Берези

по березах —

мурахи

листочки жовті

десь

поміж ними

ти думаєш:

гачки або знаки?

І голосні

стають

мовчазними

ти думаєш

ти мариш

ти хочеш

я хочу

я не

думаю

всує

І трави проростають

крізь

ночі

І все воно

пульсує пульсує…

візьміть

мене

живим або мертвим

розчавте

отруїть

закохайте

за каєм усміхається

герда

я шаблею

голюся

я – байда

я – крапка

я – тире

кома

а ти в мені мене

більше

І те що

ніби не-…

Відомо

найкраще знають

всі

інші

але я помічав

зорі

І пив до дна

кожен

келих

І входило

в мене

море

І билося

обличчям

у берег

* * *

злива така що на всіх вистачить

ти у ній справжня – світла сполохана

трохи наївна трохи досвідчена

під ліхтарями як між епохами

звіром твоїм я крокую

вичовгую

ніччю цією – з бунтарською втіхою

та запливаю зоряним човником

в небо яким захлинаюсь І дихаю

аби відчути всі несумісності

аби здолати аби пробачити

ці тимчасові запаси міцності

сонця смачного сонця гарячого

дзвоном чи словом але без відчаю

мовою дотику силою зваби…

злива така що на всіх вистачить

порожньо

пусто

ніхто не завадить