Читати книгу - "Людвисар. Ігри вельмож"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— От якщо, приміром, умерти, — по-філософськи просторікував Бень, — то хтів би ся втопити в пиві.
— Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!
— Зате в мій живіт поміститься цілих дві! — зареготав Бень.
Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.
— Ну що, — сказав він по тому веселим голосом, — а тепер до справи.
— Почнімо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, — сказав бурграф.
— А може, з гармат і пороху? — чухаючи потилицю, запитав урядник.
— Устигнемо, пане Беню, встигнемо, — мовив комендант, — дайте собі спокій.
— Так то й так, — сказав той і рушив слідом за господарем.
Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися Білоскорському від попереднього бурграфа.
— А ще — два привиди, — додав комендант. — Вони живуть у моєму домі, але я не знаю де. Померли, кажуть, років сорок тому…
Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з’явився слуга з пивом, і він лише махнув рукою.
— Привиди, кажете? Так і запишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»
І пошепки додав:
— Може, це не господар, а я з глузду з’їхав? Пива б пити менше… А мо’ більше…
Далі вони вийшли з будинку і рушили до кухні. Пан Бень уже не міг іти прямо по кладках, а місив збоку грязюку.
— Куцьки, — звернув його увагу бурграф, — запишіть, пане Беню, і їх.
— Справді, — промовив той, — стривайте-но, я їх порахую…
З цими словами пан Бень під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свиньми, а оскільки ті щоразу розбігалися хто куди, він частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.
— Чи то так довго лічити пару куцьок? — сміялися кухарки — веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.
— Пару? — здивувався Бень. — Та їх тутка двадцять, не менше!
— Най буде двадцять, — гукнув бурграф. — Пишіть, Беню, і ходім на кухню.
— Записав! — відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.
Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.
Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:
— Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б’юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.
Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…
А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.
«…А у дворі, — написав він, — свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх — зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна — з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної — перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».
Розділ VI
Служниця попросила дозволу запалити ще одну свічку. Ляна звела на неї стомлені очі і ледь чутно запитала:
— Навіщо, Вірцю?
— Я не бачу вашого волосся, пані, — пояснила дівчина, — здається, ніби розчісую саму темряву.
Господиня всміхнулась.
— Тоді запали…
Служниця перехилила палаючий підсвічник до іншої, сплячої свічки, яку вогонь миттю пробудив. Кілька краплин воску, що падали на стіл, дівчина вправно спіймала в долоню і застиглими крихтами поклала під полум’я.
— Не боляче? — запитала пані.
— Та ні, — весело відповіла Вірця, — пече недовго.
Темрява глибше забилась у кутки, і в кімнаті стало світліше.
Служниця поклала на стіл дерев’яний гребінь і, відкинувши волосся дівчині за плечі, запитала, чи готувати його до спання.
— Ні, Вірцю, — відповіла Ляна, — я ж говорила, що не буду спати. Заплети косу…
Веселунка закусила рожеву губку і знову взялася до роботи.
— Йой, пані, — за хвилину знову весело озвалася вона, — та, бігме, ніц не бачу…
Голос її звучав, як весняний струмочок.
— Годі, Вірцю, — зітхнула панна, — не до пустощів мені. Плети…
Коса була заплетена. Вона ніжно торкалася тонкої Ляниної шиї і збігала далі, поверх її сукні, що в темряві здавалась сірою, а проте була улюбленого білого кольору.
Панна підвелася, майнувши грацією високого, тонкого стану і пружних грудей.
— Пан Гепнер у вітальні? — запитала вона.
— За дверима, — пустотливо усміхнулась Вірця.
— Як я тобі? — Ляна піднесла свічку до обличчя, на якому вже сяяла усмішка.
— Ви чарівна, — з усією щирістю відповіла служниця.
— Лукавиш? — перепитала господиня, йдучи до дверей.
— От не зійти мені з цього місця!
— Ну, дивись, — весело кивнула Ляна на прощання, дивуючи Вірцю зміною настрою.
Домінік схопився з-за столу, на якому лежали його шабля і кинджал.
— Заспокойся, це я, — сказала Ляна, наближаючись до нього.
Гепнер зітхнув.
— Пробач…
Лікар додав згодом з печаллю в голосі:
— Яка ти гарна сьогодні…
— Говориш, наче востаннє, — стривожено сказала дівчина.
— Та ні, що ти, — спробував усміхнутись Домінік, — тобі здалося, я лишень турбуюся. Єпископ — мій давній ворог… А цього разу у нього в руках усі карти.
— Це через ту ніч на цвинтарі?
Лікар відвів погляд.
— Вибач, що втяг тебе у цю чортівню.
— Усе гаразд, — Ляна намагалася сказати це якомога бадьорішим тоном. — Так, приміром, роблять в Італії. Хіба ні? Що, врешті-решт, залишається для справжнього вивчення анатомії? Ти виконав чудовий рисунок, який, може, колись…
— Ляно, — перебив він стомленим і вже дещо знервованим голосом.
— Я знаю, ти мене захистиш, — додала дівчина майже пошепки.
Вона, грайливо усміхнувшись, взяла до рук Домінікову шаблю, обережно та невміло поклавши її на долоні. Холодне лезо блиснуло між ними і затремтіло, наче ртуть.
— Бачиш, — мовила Ляна, — ми в безпеці, і нам ніщо не загрожує…
Торкнувшись легко клинка, вона поклала зброю на стіл. Шабля тихенько дзенькнула і затихла, наче сповнена ревнощів суперниця.
Жовте світло свічок огорнуло обох, що завмерли в обіймах. Воно торкалося очей, розкриваючи заховані там таємниці, що видавали себе жагучим і дивовижним блиском.
— Чому ж так солодко відчувається небезпека? — шепотіла Ляна. — Пересихає в горлі, тремтять руки, але від того хочеться ще дужче тебе обійняти…
— Може, у вас гарячка, панно? — через силу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людвисар. Ігри вельмож», після закриття браузера.