Читати книгу - "Кола на воді"

говорив, то має бути торговий центр. Нічого собі замовлення!

Чоловік роздратовано зморщився:

– Зачекає робота.

– Ну чому?

– Я ж сказав – зачекає.

Рената зосередилась, відчуваючи незриму загрозу.

– Любий…

Ніжні руки ласкаво торкнулися підборіддя.

– Робота може допомогти швидше прийти до тями. До того ж, ти ризикуєш справою.

Чоловік заплющив очі, а потім втомлено видихнув:

– Все буде потім, п-о-т-і-м.

Та ніч вперше за кілька останніх тижнів була справжньою, такою, якою мають бути червневі ночі. Чоловік вийшов з будинку, швидше з цієї коробки, босоніж в траву й роздивлятися ніч упритул. Ноги приємно залоскотала волога трава, в груди вдарило свіжістю – забутою і, напевно, від того хмільною. Це ж треба, навіть голова пішла обертом. Спиною Анатолій відчув, що за ним спостерігають, а через кілька хвилин поруч тепло видихнули:

– Що з тобою?

– Нічого, ніч яка. Чуєш? Пташки?

– Вони.

Стояв, занурений в ніч по вінця, і сам собі не вірив, більше – боявся розхлюпати оцей раптовий щем.

– Оксанка… Знаєш, вона любила солов’їний спів. Все просила показати пташку з таким казковим голосом.

Жінка мовчки торкнулась руки.

– А я… Я говорив, що та – сіра, маленька, й завжди ховається. Знаєш, що вона відповіла? Тату, просто ти… лишень дивишся, от соловейко й ховається, соромиться, а треба його слухати, тоді він обов’язково з’явиться. Я так жодного разу його не послухав з нею – все було не до того.

Жінка притислась щільніше й зітхнула:

– Ходімо в будинок, час.

Вже лежачи в ліжку, він слухав, і слухав, і слухав, неначе чекав, що казкова птаха ось-ось залетить у відчинене вікно. Під подушкою лежав потаємний блокнот, так само чекаючи, що його відкриють. Анатолій поклав руку під подушку, торкнувся, а відкрити – не зміг. Іноді того, чого хочеться найбільше, зробити… боїшся. Чоловік заплющив очі, але руки не забрав, так і заснув – торкаючись дива.

Вранці прокинувся з посмішкою, навіть одразу не зміг збагнути, де він знаходиться, потім довго лежав нерухомо, намагаючись затримати сновидіння якомога довше, але врешті-решт підвівся й пішов до кабінету. Його зустріло сонце. Воно нестримним потоком лилося в кімнату, не питаючи дозволу чи благословення, просто було і все. Сліпучо-яскраве, вже тепле. Сонце нового дня. Анатолій увійшов у його промені, підняв голову й, мружачи очі, спробував зазирнути кудись вище неба.

– Дівчинко моя, тобі там добре?

Сяйво засліплювало. Там не може бути погано. Відкривши щоденника на останньому записі, зі завмиранням серця прочитав:

«Вже кілька днів мене не залишає дивне відчуття. Робиться так легко, що здається, ось зовсім трошки – і я злечу, високо-високо, так високо, що назад дороги не знайти. До чого б це? Мама сказала, що я зачекалась на свій день народження, а мені… мені вперше якось байдуже до нього. Знаю, знаю, тато вже, напевно, купив велосипед отого красивого кольору – морської хвилі, а мама… Мама завантажує себе додатковими заняттями, аби зробити свій, окремий від нього, подарунок. Дивні, ніби це так важливо. Важливо, щоб вона усміхалась, і тато усміхався, щоб всі-всі усміхались, а більше мені нічого й не треба. Я і так щаслива. Напевно, тому літаю. Ну все, буду завершувати. Ми з Вікою йдемо гуляти. Мабуть, підемо до парку. Там менше сонця. Його зараз так багато, що хочеться втекти. Тільки куди?»

Анатолій ніжно торкнувся рівних рядочків. Ну от. Ось чому доня наснилась у хмарах, така світла-світла, й щаслива, безмежно щаслива. Він жодного разу не бачив її такою за життя. Ну чому? Чому він так мало робив, аби вона усміхалась? Це ж треба, а вважав, що робить все, навіть більше. Кар’єра, зв’язки, гроші. Для кого? Звичайно, для неї, єдиної дитини. А ні, все це було потрібно йому. Оксанці ж… їй, виявляється, хотілось, аби він усміхався.

– Ти куди? Толю, а сніданок?

– Спасибі, ніколи. Буду пізно.

– Працювати?

Чоловік озирнувся:

– Ні, жити.

Біля відділка сновигали люди у формі: вибігали, вбігали, повертались і знову йшли. Дочекавшись нарешті знайомого обличчя, Анатолій вистрибнув з машини:

– Петре Васильовичу, зачекайте, будь ласка.

Слідчий зупинився й здивовано обвів його поглядом:

– Бачу. Вже на посту?

– Ну, це як сказати. У вас тут завжди така круговерть?

– Та ні, ранок понеділка, ще й ця справа. Начальство зі столиці нагрянуло, вимагає результатів.

– А щось є?

– Майже, як у вас – як сказати. Ви щось хотіли? Так – питайте, ні – відпускайте. У мене звіти горять.

– Так-так. Петре Васильовичу, мені потрібні адреси дідуся й хлопців тих – з парку.

– Значить, по свідках пішли?

Анатолій схопив його руку:

– Я ж все одно дізнаюсь, з-під землі вирию. А ви… обіцяли.

Слідчий вивільнив руку й втомлено витер краплі поту з чола.

– Гаразд, головне, аби ви своєї обіцянки дотримались.

Чоловік мовчки кивнув головою.

– Дідусь той у парку щодня гуляє. Худорлявий, з сивими вусами – фактурна персона, не сплутаєш. А хлопці… Спортсмени місцеві, плавці. Клуб у них недалеко, у центрі, «Хвиля» зветься. Та ви, мабуть, знаєте. Гордість наша місцева, у збірній кілька медалей вибороли. Тренер Горицвіт Віктор, угу, той самий. Більше нічим допомогти не можу, вибачте, пора. Й обережніше там, домовились?

Анатолій знову кивнув і вдячно потис руку.

– Спасибі.

Після дощу парк ожив. Дерева напилися свіжості й тепер дарували її кожному стрічному, мовляв, бери, не соромся. От тільки відпочиваючих від того чомусь не більшало, один, другий – й рахунок закрито. Значить, старого точно ні з ким не сплутати, головне, щоб прийшов, аби тільки прийшов. Умиті доріжки ховали свіжі сліди. Ні, це жінка, дві жінки, закохана пара, професор якийсь, і нарешті – він. Окуляри, сиві вуса, блукаючий погляд. Точно він. Анатолій підійшов і сів поруч на лаві.

– Гарний день сьогодні. Ви так не вважаєте?

Чоловік здивовано завмер і спочатку навіть не знайшов, що б відповісти. Чому? Чому старий заговорив з ним перший, до того ж, одразу.

– Так…

Сиві вуса втопили лукаву посмішку.

– Ви ж мене шукали. Тоді чому мовчите?

– Я… я… Звідки ви взяли?

Старий нарешті відклав убік газету й подивився прямо у вічі.

– Авжеж. Парк, як ви помітили, напівпорожній, вільних лав – більше, аніж людей. Ви ж ідете, вдивляючись у кожне обличчя, а порівнявшись зі мною, старим і потенційно не надто цікавим співбесідником, раптом швидко сідаєте поруч, помітно нервуючи. Ну? Спробуєте переконати мене в протилежному?

Анатолій розвів руками.

– Вас би в розвідку. Каюсь, пробачте за нетактовність. Давайте знайомитись? Анатолій Миколайович Кравченко.

Дідусь зняв окуляри й посміхнувся – тепер вже відкрито:

– Якщо не