Читати книгу - "Дон Кіхот"

хто дядька, хто свого пана, хто приятеля, підбігли його обняти. Але Дон Кіхот, що ніяк не міг злізти з осла, сказав:

— Чекайте ви! Мене тяжко поранено через мого коня. Покладіть мене на ліжко і покличте якнайшвидше вчену Урганду. Хай вона огляне та вигоїть мої рани.

— Чи ж не казала я? — вигукнула ключниця. — Серце підказало мені, на яку ногу шкутильгає мій пан. Заходьте в добрий час, ваша милосте, ми й без вашої Ургади[30] знаємо, чим вас полікувати. Хай прокляті будуть, кажу, нині й навіки рицарські книжки, що довели до цього вашу милість!

Дон Кіхота поклали на ліжко, оглянули його і не знайшли ніяких ран, а він казав, що впав із Росінанта під час бою з десятьма найбільшими та найвідважнішими в світі велетнями.

— Та, та, та! — сказав священик. — Вже й велетні завелися. Присягаюся, що попалю їх завтра ще до вечора.

Дон Кіхота закидали безліччю запитань, але він нічого не відповідав і просив тільки дати йому поїсти та поспати, бо цього, мовляв, він найбільш потребує. Так і зробили, а священик після цього почав розпитувати селянина, вимагаючи подробиць про те, як він знайшов Дон Кіхота.

Той розповів йому все, не обминаючи й нісенітниць, що їх увесь час верз Дон Кіхот.

Це іще більше переконало священика, що треба додержати свого слова, і другого ж ранку він прийшов до Дон Кіхота разом зі своїм приятелем, цирульником Ніколасом.

РОЗДІЛ VI

про другий виїзд славетного рицаря Дон Кіхота Ламанчського

Дон Кіхот іще спав. Священик попросив небогу дати йому ключі від помешкання, де були книги — причина всього зла, і та зробила це дуже охоче. Всі вони ввійшли туди і знайшли там більше як сто великих томів у дуже добрих оправах.

Священик наказав цирульникові подавати йому книжки одну по одній, щоб, розглядаючи їх, вибрати ті, що не заслуговують огненної кари.

— Ні, — мовила небога, — не можна милувати жодної, бо всі вони винуваті. Треба через вікно поскидати їх на купу на подвір’ї та всі спалити або зробити з них багаття на задвірку, щоб тут не чадило.

Те саме казала й ключниця, — так їм обом хотілося знищити ці ні в чому не повинні книжки. Та священик не згоджувався на це і хотів спершу прочитати хоч їхні назви.

Поки вони були в бібліотеці, Дон Кіхот почав гукати:

— Сюди, сюди, славне рицарство! Тут треба показати міць ваших славних рук, бо царедворці перемагають у турнірі.

Коли прийшли до Дон Кіхота, він уже встав із ліжка і, вигукуючи якісь безглузді слова, рубав і колов мечем направо й наліво так завзято, неначе й не спав ніколи. Його схопили і знову силоміць поклали на ліжко; тоді він трохи вгамувався і звернувся до священика:

— Безперечно, сеньйоре архібіскуп Турпін[31], сором нам, що звемо себе дванадцятьма перами, залишати бій і відмовлятися від перемоги на користь двірських рицарів після того, як ми, мандрівні рицарі, перші три дні здобували всі нагороди.

— Заспокойтеся, куме, — сказав священик, — можливо, доля зміниться, і, програвши вчора, ми зможемо виграти завтра. Тим часом подбайте краще про своє здоров’я, бо ви, якщо навіть і не поранені, потребуєте відпочинку.

— Я не поранений, — відповів Дон Кіхот, — тільки, безперечно, побитий і розбитий. Цей негідник — дон Рольдан[32] — змолотив мене дубовим дрюком, бо він заздрить, що тільки я можу мірятися з ним відвагою. Але не буду я Рейнальд Монтальбанський, коли, вставши з цього ліжка, не поквитаюся з ним, незважаючи на всі його чари. А тепер нехай дадуть мені поїсти — бо я знаю, що цього мені найбільше треба.

Так вони й зробили: принесли йому поїсти, після чого Дон Кіхот заснув, а всі дивувалися з його божевілля.

Цієї ж таки ночі ключниця спалила всі книжки, що були в хаті та на дворі.

Одним із заходів, якого вжили священик і цирульник проти хвороби свого приятеля, було те, що вони замурували приміщення бібліотеки так, аби він не зміг знайти його, коли одужає (можливо, разом із причиною зникнуть і наслідки), а йому вирішили сказати, що й книги, і помешкання забрав якийсь чарівник. Цей план було проведено в життя дуже швидко.

За два дні по цьому Дон Кіхот устав з ліжка і передусім пішов подивитися на свої книжки. Не знайшовши приміщення бібліотеки, він почав никати по дому, мацаючи стіну, де раніше були двері, і мовчки оглядаючись навкруги. Нарешті, через деякий час він спитав у ключниці, що поралася в хаті: де бібліотека з його книжками? Ключниця, навчена, як відповідати, сказала:

— Якої бібліотеки чи ще чогось шукає ваша милість? Немає тут ні бібліотеки, ні книжок, бо все забрав отой самий дідько.

— То був не дідько, — виправила небога, — а чарівник. Він з’явився в нічній хмарі, за день по вашому від’їзді, зліз зі змія, на якому їхав верхи, та зайшов до бібліотеки. Не знаю, що він там робив, тільки незабаром вилетів крізь дах, залишивши повні кімнати диму. Коли ми насмілились подивитися, що він наробив, ми не знайшли ні книжок, ані бібліотеки, тільки добре пам’ятаємо, що, вилітаючи, цей поганий дід кричав, що напакостив у цьому будинку, бо ворогує проти власника бібліотеки та книжок, і що про наслідки його помсти ми швидко дізнаємось. Ще він сказав, що його звуть учений Муньятон.

— Мабуть, Фрестон? — спитав Дон Кіхот.

— Не знаю, — відповіла небога, — Фрестон чи Фрітон, пам’ятаю тільки, що ім’я кінчалося на «тон».

— Так воно і є, — сказав Дон Кіхот. — Це є вчений чарівник, мій запеклий ворог. Він має зуб на мене, бо довідався, що мені судилося зійтися на поєдинку й перемогти одного рицаря, якого він охороняє, а допомогти не в силі. — Та хто ж сумнівається в цім? — сказала небога. — Але хто примушує вас втручатися в ці суперечки, сеньйоре дядю? Хіба не краще було б сидіти спокійно дома й не шукати по світах якогось незвичайного добра? Часто доводиться тим, хто йде вівці стригти, самим вертатись без волосся.

— О, небого, як же ти помиляєшся в своїх розрахунках! — відповів Дон Кіхот. — Перше ніж мене острижуть, я сам геть висмичу бороду всім, хто торкнеться кінчика хоч однієї моєї волосинки.

Побачивши, що він починає кипіти гнівом,